Ти не встигла, Оленко! Літак улетів! А разом із ним полетіла і твоя посада, і твоя премія! Звільнена! волав у слухавку начальник. Олена стояла посеред величезної київської пробки, витріщаючись на перекинуту Таврію, з якої щойно витягла чужу дитину. Вона щойно поховала свою карєру, але, здається, знайшла себе.
Олена була взірцем української ділової акули. У 35 регіональний директор. Жорстка, організована, все життя у Google-календарі як у військових, щохвилини розписана.
Того ранку мала відбутися найважливіша угода року контракт із китайською компанією. Потрібно бути в Борисполі об 11:00.
Олена виїхала ще затемна запізнення для неї було як чума. Мчала на новенькому Тойота РАВ4, на ходу прокручуючи в голові презентацію.
Та раптом за сотню метрів перед нею старенька Таврія затрусилася, зачепила узбіччя, крутанулася й полетіла в кювет. Машину перевернуло кілька разів, вона стала догори колесами.
Олена по рефлексу тисне на гальма. В голові одразу закрутився калькулятор: Зупинюся все, спізнюсь. Контракт на мільйони гривень. Мене просто стерчать
Інші авто мчали повз, хтось, звичайно, знімав на телефон, гальмував для галочки і далі їхав.
Олена шмигнула на годинник 09:18. Часу геть обмаль.
Вона вже було натиснула газ, щоб обїхати свіже утворену чергу, аж раптом побачила дитячу рукавичку на склі перекинутого авто. Маленька долонька, притиснута до вікна.
Олена схопилася за кермо, ледь не матюкнулася по-слобожанськи і зїхала на узбіччя.
Кинулася до машини, хилитаючись на підборах просто в сніг ніби корова на льоду. З перевернутої Таврії тягнуло бензином.
Водій, молодий хлопець, був без тями, голова у крові. На задньому кріслі голосила дівчинка років пяти, затиснута ременем.
Тихо, лапко, тихо заспокоювала Олена, тягнучи заклинилу дверку.
Не відкривається, хоч трісни.
Олена схопила з кучугури камінь, розбила заднє скло. Уламки порізали дорогу зимову куртку, і по обличчю ковзнули. Та їй було начхати.
Витягнула дівчинку, потім разом із підскочившим далекобійником дістали й хлопця.
Ще хвилина і Таврія спалахнула яскравим вогнем.
Олена присіла в сніг, пригортаючи до грудей чужу дитину. Руки тряслися, колготки у шматки, на обличчі сажа й сліди помади.
Телефон розривався. Дзвонив начальник.
Де ти? Реєстрація ось-ось закінчиться!
Я не встигну, Вікторе Івановичу. Тут аварія. Людей рятувала.
Мені байдуже, хто ти там рятувала! Ти сорвала угоду! Ти звільнена! Чуєш? Забудь свій кабінет!
Олена кинула виклик.
Швидка примчала за двадцять хвилин. Лікар подивився постраждалих.
Жити будуть. Ви їм як ангел-охоронець, дівчино. Якби не ви заживо згоріли б.
Наступного ранку Олена прокинулася безробітною.
Начальник своє слово дотримав. Не просто звільнив ще й пустив чутки, що вона істерична, безвідповідальна на IT-ринку така репутація як вовчий квиток.
Олена пробувала податися кудись, але навіть у найглухішу філію відмови.
Гроші танули на очах. Кредит за машину (ту саму, ріднесеньку) тиснув як воротник.
Настав апатичний депресняк.
Навіщо я тоді зупинилась? думала вона ночами. Проїхала б і все вже б у Пекіні тостила шампанським. А тепер, як у казці залишилась біля розбитого корита.
І ось, через місяць, дзвінок з незнайомого номера.
Олено Віталівно? Це Андрій той хлопець із Таврії.
Голос слабкий, але радісний.
Андрію? Як ви? Як мала?
Ми живі. Завдяки вам. Олено Віталівно, ми б дуже хотіли вас побачити.
Вона приїхала до них у просту святошинську панельку.
Андрій ще в корсеті. Його дружина Люба плакала, цілувала Олені руки. Маленька Іринка принесла малюнок кривенький, кольоровий ангелик із чорними кучерями (точно як у Олени).
Пили чай із найдешевшим печивом Джинджик.
Я не знаю, як вас віддячити, зітхнув Андрій. У нас ані гривні Я автомеханік, Люба вихователька. Але якщо вам щось треба
Мені тільки роботу, гірко пожартувала Олена. Мене звільнили через тодішнє спізнення.
Андрій задумливо потер підборіддя.
Слухайте Маю одного харизматичного друга. Це фермер, щось там під Житомиром піднімає господарство. Йому треба грамотного керманича не до навозу, а щоб папери розгрібти, субсидії вибити, логістику навести. Платить не як у банку, але житло дає. Може, ризикнете?
Олена, яка до цього гидувала навіть калюжею на підборі, поїхала. Втрачати вже нічого.
Ферма величезна, розгромлена. Господар, дядько Гриць, ще той дивака ентузіаст, але в паперах путався, як сліпий у лабіринті.
Олена закотила рукави.
Замість лакованого столу стара парта, замість Armani резинові чоботи і джинси. Кава з глечика, а не латте без лактози.
Влаштувала порядок. Вибила дотації. Вивела молоко на ринок. Через рік справжній прибуток пішов.
Олені почало подобатись.
Інтриг нуль. Фальшивих посмішок як не було.
Скрізь пахло молоком, свіжим хлібом і сіном.
Навчилась пекти домашній хліб. Завела собі вівчарку на ім’я Муха. Припинила годинами малювати стрілочки.
Головне, вона вперше за роки відчула живу.
І тут на ферму приїхала делегація з Києва закуповувати еко-продукти. І хто ж у їх складі? Той самий Віктор Іванович її колишній шеф.
Він впізнав її, глянув на прості джинси, обвітрене обличчя.
Ну що, Олено, гигикнув, дійшла до ручки? Королева гною! А могла тепер в дирекції сидіти Не шкодуєш, що тоді грілась героїнею?
Олена глянула на нього і раптом зрозуміла: їй байдуже. Абсолютно порожньо. Як до старої пластикової ложки з МакДака.
Та ні, Вікторе, посміхнулась вона. Не шкодую. Я тоді врятувала дві душі. І, здається, свою. Бо врятувала себе від того, щоб стати такою, як ти.
Віктор виніс свою зарозумілість із сарая разом з делегацією.
А Олена пішла до корівника, де щойно народилось телятко. Воно торкалося мокрим носом її долоні.
Ввечері до неї в гості приїхали Андрій із Любою та Іринкою. Тепер вони дружили сімями. Варили козацький куліш, сміялися до кольок.
Олена дивилася на зорі яскраві, справжні, яких у Києві не побачиш. І точно знала вона, нарешті, на своєму місці.
Моралька: іноді треба втратити все, щоб нарешті знайти себе. Карєра, статус, гроші луска зі щуки. Один момент і все згоріло. А людяність, врятоване життя та спокій за душею це назавжди з вами. Не бійтеся звернути не туди, якщо серце підказує: стій. Можливо, саме там починається ваш справжній шлях.
