Мій син завжди мав прекрасну память. У садочку він напамять знав усі тексти святкових ранків, тому до самого останнього дня так і не було ясно, у якому образі він виступатиме: хто захворіє його син одразу міг замінити, адже ролі всі памятав.
Одного разу на новорічний ранок пятирічному Роману дісталась роль огірочка. Про це я дізналася напередодні власної нічної зміни, тож одразу після роботи поїхала на ринок, купила зелену футболку й аркуші яскравого картону, а вночі, поки всі спали, з натхненням шила зелені шортики й майструвала салатову картонну шапочку із дротом, обтягнутим зеленою стрічкою.
На свято мав іти тато. Я трохи непокоїлась, бо знала, що до костюмів чоловік не дуже охочий. Тож вранці, перш ніж залишити дім, я докладно пояснила, як вдягти Романа й закріпити ту хитру шапку.
Посеред дежурства дзвонить вихователька, голос тремтить: головний герой захворів, і завтра Ромчик буде Колобком. На моє розгублене запитання: «А Колобок не може бути у костюмі огірка?» у слухавці далася чути багатозначна тиша.
Відразу ж телефоном доповідаю чоловікові про несподіванку. У відповідь радісний, навіть занадто підозріло щасливий голос: «Та все буде! Я візьму із собою двох друзів-хірургів у нас же золота команда, ми все зробимо!» Моя інтуїція, здається, того дня теж вирішила взяти перепочинок.
Почавши ніч у пологовому відділенні, о девятій вечора телефоную додому. Відповідає син: купили білу футболку, тато клеїть жовтий картон, дядько Володимир готує вечерю, а дядько Владислав сміється як ненормальний.
За годину дзвінок знову син каже, що вже вкладається спати, дядько Владислав вирізав з жовтого картону великий круг, малює очі, дядько Володимир відкриває банку квашених огірків, а тато гикає від сміху.
Опівночі знову телефоную. Чоловік повідомляє: дядьки Володимир і Владислав так втомилися майструвати, що вже поснули, але є «нюанси». Образ Колобка випадково був приклеєний Володимиром на футболку суперклеєм дуже криво. Поки Владислав віддирав шедевр, футболка розірвалася. Тож вони пришили жовтий круг медичною шовковою ниткою до зеленої огіркової футболки.
Вийшло, запевняють, дуже гарно навіть уявити не можу, як саме. А ще, за їх словами, Колобку зробили аж тридцять зубів, і посміхається він на увесь рот! Щоправда, білого картону не вистачило ще на два зуби спереду.
(Та нічого, заспокоюю, серед тридцяти тих двох не помітно.)
Зрештою, можу працювати спокійно костюм у сина буде найкращий. А хто це так гучно хропе? Це дядько Владислав, задрімав прямо у кріслі після вирізання зубів із картону.
Мене всю ніч точили сумніви, і зранку, ледве дочекавшись заміни, я благала головлікаря відпустити хоч на годинку подивитися виступ сина.
Я трохи запізнилася. З актової зали долинав регіт із підвиваннями та схлипаючими голосами. Я обережно відчинила двері
Біля великої ялинки намагався стрибати Колобок. На грудях у мого сина висіла величезна, кругла, жовта картонна «голова» від підборіддя аж до колін. Очі того Колобка дивилися зовсім у різні боки, три довжелезні горизонтальні шви над очима виглядали як глибокі зморшки досвідченого життям персонажа.
Особливо впадала у вічі відсутність двох передніх верхніх зубів у щирій відкритій посмішці. Це був, без сумніву, літній, побитий долею Колобок-українець, який уже встиг випробувати алкогольну біду і щойно повернувся з виправної колонії…
А всю цю майстерність трьох хірургів увінчувала весела салатова огіркова шапочка з дротяним хвостиком, обгорнутим зеленою тканиною.
У цей момент син почав декламувати віршика, який розпочинався словами: «Де ви ще побачите такого, як я?…» (Далі мав бути рядок про казку і новорічний ранок, але, здається, всі вже не чули продовження, бо вихователька присіла навпочіпки і тільки хапалася за голову, а зал ридав від сміху…)Я ступила до зали й притиснула долоню до рота, щоб не видати свій сміх. Роман, гордий і щасливий, навіть не помічав власної екстравагантності. Він декламував з такою впевненістю, ніби Колобок завжди ходив у шапці Огірка й з тридцятьма зубами, а саме його посмішка мала надихати на дива.
Коли він скінчив, малюки разом з вихователькою зірвалися в оплески. Син уклонився так глибоко, що огіркова шапочка мало не впала з голови. І в цю мить я зрозуміла: головне не ідеальний костюм, а та любов і завзятість, з якими його пошили.
Після свята Роман гордо біг до мене, міцно обійняв, а я не стримала сліз, але вже не від хвилювання, а від радості.
Мам, усі сміялися, щасливо сказав син, так і має бути, бо ж Колобок веселий!
Я подивилася на нашого незламного Колобка-огірочка й подумала: хай би які сюрпризи готувало нам життя, з нашою сімєю ми завжди все придумаємо, змайструємо, та ще й розвеселимо цілий світ.
