Право не поспішати
СМС від терапевтки прийшла, коли Галина сиділа біля свого столу у львівському офісі, закінчувала службовий лист. Вона здригнулася від вібрації телефону поруч із клавіатурою.
«Аналізи готові, зайдіть сьогодні до шостої», коротко написав лікар.
На моніторі було без пятнадцяти четверта. До поліклініки три зупинки трамваєм, черга, кабінет, дорога назад Син обіцяв «забігти, якщо встигне», а начальниця зранку натякала про звіт. У сумці під ногами лежали мамині папери, які Галина мала відвезти ввечері.
Ну що, знову ввечері підеш? спитала колега Марія, помітивши, як Галина поглянула на годинник.
Треба, відгукнулася Галина, хоча шия під сорочкою вже зволожніла, а в грудях глухо пульсувала втома.
Робочий день розтягувався, мов тягнуче тісто. Листи, дзвінки, нескінченний чат у месенджері відділу. Десь посеред дня начальниця висунулась із кабінету.
Галинко, слухай. Підрядник просить підсумкову таблицю до понеділка, а я в суботу їду до тещі. Можеш підхопити? Нічого складного, просто звести ексельки. Три-чотири годинки, усе з дому.
Її «нічого складного» висіло над головою як команда. Колега навмисно втупилась у монітор, вдаючи, що її це не стосується. Галина вже хотіла відповісти звичне «звісно», як у цей момент тихо завібрував мобільний. Нагадування з додатку: «Ввечері прогулянка 30 хвилин». Влітку, після різкого стрибка тиску, саме вона поставила собі ці нагадування, але постійно їх відмітала.
Сьогодні не прибрала. Поглянула на екран, ніби це щось живе, що чекає на відповідь.
Галинко? перепитала начальниця.
Галина глибоко вдихнула. Всередині шуміло, але під цим плавилась тверда впертість. Якщо погодиться знову застрягне за ноутбуком до ночі, потім болітиме поперек, а в неділю прання, готування, мамина поліклініка.
Я не зможу, сказала вона і сама здивувалася, як спокійно це пролунало.
Начальниця підняла брови.
Як це? Ти ж завжди
У мене мама, Галина озвучила те, чим завжди виправдовувала спізнення, але чомусь ніколи не відмову. І ще лікар порадив менше працювати понаднормово. Вибачте.
Вона не уточнювала, коли і наскільки серйозно лікар це сказав. Але таки казав.
Запала тиша. Всередині все зжалося: зараз почнуться образливі зітхання, моралі про «команду» і «надію».
Гаразд, начальниця ледве стрималась від подальших зауважень і махнула рукою. Знайду когось. Працюй далі.
Коли двері за нею зачинилися, Галина помітила, що спина в неї мокра, а пальці, якими тримала мишку, тремтіли. Гріховна думка мигнула: «Може, варто було погодитись? Чотири години у суботу і все». Та поруч із провиною сидів інший, незвичний і трохи лякаючий стан полегшення. Наче вона опустила важку сумку і сіла.
Увечері, замість того, щоб бігти у торговий центр і по дорозі щось купити для роботи, Галина вийшла з поліклініки і не кинулась до зупинки. Зупинилася біля дверей, вирівняла дихання й раптом усвідомила, як гудуть ноги після цієї денної гонки.
Мамо, я завтра до тебе прийду, сказала згодом Галина, коли подзвонила після отримання результатів.
А що ж сьогодні? звично дорікливий голос матері.
Мамо, я втомлена. Пізно вже, треба додому, нормально поїсти. Твої таблетки куплю, не переживай, вранці підвезу.
Вона чекала бурі, натомість у слухавці почувся зітх.
Ну, дивись. Ти ж доросла.
«Доросла», усміхнулась Галина. Пятдесят пять, двоє дорослих дітей, іпотека майже закрита, а всередині досі хтось шепоче, що вона все ще має доводити: хороша мама, донька, працівниця.
Дома було тихо. Син написав у вайбері, що не приїде робочий завал. Галина поставила чайник, порізала помідори. На мить рука автоматом потяглась за пилососом підлога просила прибирання. Але вона вперше просто сіла до столу, налила чаю і дала йому вистигати, гортаючи книгу, відкладену ще з відпустки.
Десь глибоко зудів голос: треба і білизну повісити, і каструлі помити, і звіт подивитись, і знайти нову поліклініку для мами. Але він вже не гримів. Між обовязками вперше зявилась тріщинка, крізь яку просочилось подумки: «Можна й потім».
Вона читала неквапливо, повертаючись до абзаців, якщо не встигала вловити сенс. А часом ловила себе на тому, що просто дивиться у вікно і ні до чого не поспішає. За шибкою скрипіли трамваї, світили ліхтарі, поодинокі перехожі тягнули сумки, а собаки йшли спокійно поруч.
Нормально, тихо сказала Галина собі, як підсумок. Не біда, що підлога не блищить.
І ця думка не злякала її.
* * *
Наступного ранку усе закрутилося, наче й не було «вчора». Мама о девятій подзвонила з тривогою:
Галю, ти точно до обіду будеш? Мені до одинадцятої треба тиск поміряти лікар приходить.
Буду, відповіла Галина, тягнучи джинси однією рукою й запихаючи тонометр у сумку другою.
Син переслав голосове у вайбері:
Ма, привіт. Слухай, у нас тут питання з квартирою, зможеш увечері подзвонити? діловитий, трохи відсторонений, ніби мова про справу.
Можу. Давай після сьомої, Галина хитро обулася. Їду до бабусі.
Опять?
Та знову, і без нервів відповіла Галина.
У маршрутці хтось сперечався з водієм, у кутку шелестіли пакетами. Галина задрімала, обіймаючи тонометр, і прокинулась уже біля будинку.
Мама відчинила двері у халаті, з типовим незадоволеним обличчям:
Знов запізнилась. Лікар прийде а у хаті гармидер, показала на стілець, засипаний одягом.
Раніше Галина одразу зривалася, як пружина: «Я тут по всьому Львову скачу, а ти». Потім приходили вина і виснаження.
Сьогодні вона зупинилася на порозі, поклала сумку, глибоко вдихнула. В голові промайнув сценарій сварок, образ, виправдань. І як вона вкотре виходила надвір, витирала сльози серветкою і придумувала виправдання дітям, чому знову не в настрої.
Мамо, тихо промовила вона. Я розумію, що ти хвилюєшся. Але давай так: спершу на стіл усе підготуємо, а потім я речі розкладу. Я не маю стільки сил, як раніше.
Мама насупилась, хотіла щось заперечити, але вловила у Галининому голосі спокійну твердість.
Гаразд уже, буркнула. Стави свій апарат.
Коли лікар пішов, мама, закручуючи халат, заговорила незвичним тоном:
Не подумай, це я не зі злості. Просто страшно, коли сама.
Галина мила чашки під теплою водою, руки щипало від мила. Краяни тепло від слів матері і трохи боляче.
Я знаю, відповіла. Мені теж часом страшно.
Мама скривилась, але вже не лаяла телевізор у квартирі стало по-іншому тихо, ніби невидиму нитку натягнули делікатніше.
* * *
Увечері Галина зайшла до аптеки біля підїзду. Черга, як завжди. Перед нею сусідка пані Лідія, яка постійно бігала з візочком та торбами. Цього разу без візка і якоюсь розгубленою.
Ніяк не розберуся, які вітаміни чоловікові: лікар два назви написав, а тут знижки, очі розбігаються, прошепотіла вона, стискаючи записник.
Зазвичай Галина кивала б і зникала у телефоні у неї своїх турбот вистачає. Але сьогодні вона відчула, як знайоме це безпорадне стояння біля прилавка. Мама недавно теж просила записати схему ліків, бо сама плутається. Сама Галина минулої зими так стояла з папірцем.
Давайте гляну, запропонувала вона.
Вони стали біля стіни Галина одягла окуляри, розібрала записи, спитала фармацевта, показала, яка саме коробка потрібна.
Господи, спасибі, видихнула пані Лідія. У вас мама хворіє, то ви хоч розумієтесь.
Галина всміхнулася.
Не те що б експерт. Просто звикла.
Коли вони вийшли, сусідка запитала:
Можна іноді порадитися? А то мій нічого не читає, впертий.
Раніше Галина б сказала: «Питання, коли завгодно», а потім нервувала, коли дзвонили ввечері. Тепер вона відчула легку тривогу знову взяти зобовязання?
Дзвоніть, промовила після паузи. Тільки давайте вдень. Увечері в мене свої справи.
Сусідка кивнула, і це настільки здивувало й потішило Галину, навіть більше за подяку.
* * *
На вечерю Галина зробила просту їжу ніяких борщів і котлет на три дні, як для гурту. Відварила макарони, підсмажила курку, покрала огірки. Кухня була трохи захаращена, на стільці синова сорочка, в кутку кошик із білизною. Раніше вона б не сіла за стіл, поки все не розклала.
Тепер просто посунула кошик ногою.
Коли подзвонив син, в голосі читалося напруження.
Ма, все складно. Нам дали пропозицію іпотеки, але перший внесок захмарний. Ми думали: може, ти ще трохи допоможеш? Розумію, ти й так давала, але
Галина заплющила очі. Ці розмови боляче тиснули на одне й те саме місце. Тут клубочаться всі думки: «не доглянула», «мало заробляла», «не так вибудувала життя». Десь там же сиділа давня скалка тоді, багато років тому, вона витратила всі свої заощадження на невдалу справу чоловіка, а потім довго себе картала.
Скільки? похилившись до столу, спитала вона.
Син назвав суму. Не космічну, але відчутну. Можна витягти із того маленького заощадження, яке відкладала «на потім»: на море, новий холодильник, мамині зуби.
В грудях щось шаруділо, мов папери в старій шухляді: там були не тільки гроші, а й старі образи на себе, і сором за невиконане.
Ма, ми потім тобі повернемо, поспіхом додав син.
Я знаю, сказала Галина. І була впевнена: гроші навряд чи повернуться, як це завжди.
Вона помовчала кілька секунд, за які син, мабуть, затамував подих. За ці секунди перед очима пролетіло все: як купувала йому маленькі черевики в кредит, як зустрічали Новий рік удвох, як обіймав її вночі після розлучення. І власні мрії, які відкладала назавжди.
Я допоможу, нарешті сказала вона. Але не всю суму. Половину. Іншу шукайте самі.
Ма здивований голос сина.
Сашко, вперше за довгий час вона сказала це спокійно. Я не банкомат. У мене теж є життя. Я маю думати про себе.
Запала тиша. За нею не звичне самобичування, а дивна легкість. Було тривожно, трохи соромно і несподівано спокійно.
Добре, промовив син. Ти права. І за це спасибі, дуже виручаєш.
Вони ще поговорили про роботу, про сестру, про серіали. Коли Галина завершила дзвінок, почула, як у кухні тикають годинники.
Вона сіла біля кошика з білизною, глянула на нього і відчула щось нове: немов поряд сіла її молодша версія та, завжди винна, яка ревно доводила свою цінність.
Ось як, подумки звернулась Галина до себе. Так, ми дещо не встигли. Так, були помилки. Але хіба варто картати себе ще двадцять років?
Ця тиха репліка була крихкою згодою. Вона взяла одну футболку, складала її повільно, потім іншу. Решту залишила на потім. І дозволила собі не доводити все до ідеалу.
* * *
У суботу, без підробітку, Галина прокинулась без будильника. Тіло хотіло схопитися: «треба їхати», «треба варити», «треба прати». Але вона змусила себе ще трохи полежати, слухаючи за вікном плямкаючі кроки.
Випивши чай і швидко впорядкувавши хату, Галина дістала із шухляди маленький блокнот. Його на Різдво подарувала донька:
Мамо, може ти нарешті зробиш щось для себе. Запиши, що хочеш.
Тоді Галина тільки всміхнулася, а блокнот заховала. Які «свої» справи може мати жінка, коли мама, робота і діти?
Зараз вона відкрила чисту сторінку. Руці бракувало грандіозних планів не хотілося вигадувати новий надважливий «проект».
Тож акуратно написала: «Хочу інколи просто гуляти ввечері без мети». Нижче «Записатись на курси роботи з компютером у районній бібліотеці».
Не англійська, не кераміка, не тренди для соцмереж. Просто навчитись упевнено користуватись тим, чим і так щодня стикається, не відчувати себе позаду. Їй набридло просити сина записати її до лікаря через інтернет.
Вона вклала блокнот до сумки. Вийшла і замість звичного маршруту до супермаркету повернула у двір, де не була сто років. Там затишно, кілька старих дерев дають тінь на лавки. На одній дві жінки її віку, базікають про своє: ціни, здоровя, діти.
Галина пройшла далі. Не квапливо і не повільно, у власному ритмі. Всередині було просторо, наче у шафі, з якої винесли зайву, хоч і звичну, річ.
Жити по-новому вона ще не вміла. Помилки будуть, зриви, компроміси, жалість. Але між цим і собою тепер лишилось місце, де можна бодай на мить спинитись і спитати: «А я так хочу?»
Повернувшись, Галина зайшла до бібліотеки, повз яку роками проходила поспіхом. Усередині пахло старим папером, з-за стійки піднялась усміхнена бібліотекарка.
Щось підказати?
Я хотіла дізнатись про курси. Для ну, дорослих. Щоби впевненіше за компютером.
Є такі. По вечорах, двічі на тиждень. Записати вас?
Так, будь ласка, сказала Галина.
У анкеті вона вивела: 55. Ця цифра вже не сприймалася за вирок скоріше за орієнтир, що вона дійшла до місця, де має право не поспішати.
Коли повернулася додому, на кухні стояла немита пательня, на стільці та сама сорочка сина, на столі аналізи мами і непрочитаний лист від начальниці.
Галина зняла пальто, залишила сумку, присіла біля вікна і кілька хвилин просто дихала, дивлячись у двір. Вона знала: зараз помиє посуд, передзвонить мамі, відповість на лист. Але знала ще одне між цими справами знайде для себе маленьке віконце: чашку чаю, сторінку книжки, коротку вечірню прогулянку.
І це знання раптом виявилось дорожчим за все решта.
