Олеся мила посуд на кухні, коли туди зайшов Тарас. Перед цим він вимкнув світло.
Ще і так досить світло. Не варто витрачати зайву електроенергію, буркнув він похмуро.
Я хотіла пральну машинку увімкнути, тихо сказала Олеся.
Увімкнеш вночі, відрубав Тарас. Коли тариф дешевший. І не роби такий сильний напір, коли відкриваєш воду. Ти дуже багато витрачаєш води, Олеся. Занадто багато. Так не можна. Ти справді не розумієш, що так просто зливаєш наші гривні в каналізацію?
Тарас зменшив напір води. Олеся з журбою подивилася на чоловіка. Вона взагалі вимкнула воду, витерла руки рушником і сіла за стіл.
Тарасе, ти колись дивився на себе збоку? тихо запитала вона.
Я тільки цим і займаюся щодня на себе дивлюся, зло відповів Тарас.
І що можеш про себе сказати? спитала Олеся.
Як про кого? уточнив Тарас.
Як про чоловіка і батька.
Чоловік, як чоловік, відказав Тарас. Батько, як батько. Звичайний та й усе. Не кращий і не гірший. Як усі. Чого чіпилася?
То всі чоловіки ось такі, як ти? із сумом уточнила Олеся.
Ти до чого ведеш? напружено мовив Тарас. Сварки хочеш?
Олеся розуміла, що відступати вже нікуди, і цю розмову треба довести до кінця, навіть якщо він цього не захоче.
А знаєш, чому ти досі не пішов від мене? запитала вона.
А чого я маю йти? перепитав Тарас і криво посміхнувся.
Хоча б тому, що ти мене не любиш, тихо озвалася Олеся. І дітей теж не любиш.
Тарас хотів щось сказати, але Олеся не дала йому шансу.
Не переконуй, що це не так. Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатися не буду не хочу час даремно гаяти. Я хочу сказати про інше. Про те, чому ти з нами ще.
Ну і чому? підозріло запитав Тарас.
Через свою скупість, відповіла Олеся. Ти настільки прижимистий, що для тебе наш розрив це просто величезна матеріальна втрата. Скільки ми вже разом? Пятнадцять років? На що ті роки пішли? Якщо не враховувати, що стали сімєю і двох дітей народили. Яких досягнень ми маємо за ці пятнадцять років?
Ще все життя попереду, пробурмотів Тарас.
Не все, Тарасе, сумно мовила Олеся. Якраз у тому й суть що залишок. За всі ці роки ми жодного разу не їздили на море. Хоч б якусь відпустку провели не вдома. Навіть за грибами не поїхали, бо «дорого».
То ж треба гроші відкладати для майбутнього, сказав Тарас сухо.
Ми? щиро здивувалася Олеся. Може, це ти відкладаєш?
Для вас стараюся, неохоче мовив Тарас.
Для нас, кажеш? серйозно глянула Олеся. Не сміши. За весь цей час ти брав мою зарплату, складав із своєю і все на свій рахунок відкладав? Це ж для нас?
А для кого ж іще, буркнув Тарас. Зате вже яка сума там, знаєш?
У нас? перепитала Олеся з іронією. У тебе, може. Ну гаразд… Давай перевіримо. Дай мені гривень, я куплю собі й дітям новий одяг. Бо вже пятнадцять років я ношу старе те, що вийшла за тебе, а діти носять речі племінників. А головне! Зніму власну квартиру, бо більше не можу жити у твоєї мами.
Мама нам виділила дві кімнати, рівно мовив Тарас. Гріх скаржитися. А одяг… Навіщо витрачатися, якщо діти брата виросли і їхні речі повністю підходять нашим дітям.
А мені чиєї старої одежі краще підходити? Дружини твого брата? іронізувала Олеся.
А для кого тобі взагалі чепуритися? саркастично уїкнув Тарас. Вже 35 років, ти мати двох дітей. Треба думати про інше.
А про що мені думати? спокійно спитала Олеся.
Про сенс життя, жорстко відповів Тарас. Про духовність. Є цінності важливіші від речей.
Це ти про що? не зрозуміла Олеся.
Про розвиток. Треба підніматися над буденністю квартирні питання, речі…
Тобто всі гроші на своєму рахунку для «духовності», так? гірко всміхнулася Олеся.
Бо вам довірити не можна! Ви одразу розтратите! А якщо щось станеться як жити? розсердився Тарас.
Як жити, якщо вже зараз ми на хлібі й воді? докинула Олеся. Ми вже живемо так, ніби твоє «щось станеться» вже сталося!
Тарас посупився, дивився злою.
Ти економиш навіть на милі, туалетній і серветках, беземоційно констатувала Олеся. Мило та крем з заводу носиш.
Копійка гривню береже, холодно сказав Тарас. Економія з дрібниці.
Так на скільки ще вистачить терпіти? Десять, двадцять років? У тридцять пять ще рано почати жити по-людськи? не витримала Олеся.
Тарас мовчав.
Може, в сорок почнемо? У пятдесят? продовжила вона.
Знову мовчанка.
В шістдесят? Тоді я нарешті куплю собі і дітям щось нове?
Тиша.
А якщо ми до шістдесяти не доживемо, Тарасе? тихо сказала Олеся. Ми харчуємося якось абияк усе найдешевше. А головне, у нас обох постійно поганий настрій. Люди з таким настроєм довго не живуть.
А якщо ми знімемо квартиру і краще харчуватимемося, грошей відкладати не зможемо, пробурмотів чоловік.
Так, не зможемо, погодилася Олеся. Саме тому я й іду. Я більше не хочу складати гроші. Мені набридло. Ти любиш це, Тарасе, а я ні.
Як ти житимеш? був шокований Тарас.
Якось житиму! зітхнула Олеся. Квартиру винайму. Моя зарплата не менша твоєї. На життя вистачить. І на їжу, і на одяг. А головне не слухатиму більше твоїх моралей про економію. Стиральну машину запускатиму вдень, як захочу. А якщо забуду вимкнути світло, не каратиму себе. І купуватиму хорошу туалетну бумагу, і серветки на стіл. А на вихідних возитиму дітей до вас із мамою. Уявляєш, яка економія! А сама гулятиму в театр, у кіно, на виставки. І до моря поїду! Шукаю лише куди але обовязково поїду. Як тільки звільнюся від тебе.
Тараса ніби вдарили. Його охопив панічний страх не за Олесю, не за дітей. За себе. Він уже підраховував, скільки залишиться після аліментів та витрат на дітей, яких ще й навідувати будуть Найбільше його обурила думка, що Олеся витратить гроші на відпочинок у Тараса це викликало жахливий біль.
Я ще головного не сказала, твердо підсумувала Олеся. Той рахунок поділимо навпіл.
Як поділимо? не зрозумів Тарас.
Поровну! чітко промовила Олеся. І я їх витрачу. Всі до копійки. Я не збираюся відкладати на життя, Тарасе. Я хочу жити вже зараз.
Тарас мовчки щось шепотів губами, намагаючись заговорити, але не зміг. Жах скував його волю й думки.
А знаєш, яка моя найбільша мрія, Тарасе? Щоби коли прийде час іти з цього світу, на моєму рахунку не залишилось ані копійки. Щоб я знала: все, що в мене було, я витратила на життя, а не на очікування.
Через два місяці Олеся і Тарас розлучилися.
У кожного своя правда й шлях, але не варто відкладати життя на потім, бо можна не встигнути його прожити гідно та з радістю.
