Поїзд мчав уже другий день поспіль. Пасажири давно встигли познайомитись, разом випили не одну склянку запашного чаю, розгадали чимало кросвордів. Почалися довгі розмови «про життя». Саме в потягах сільські подорожні найчастіше діляться такими історіями, які не почуєш ніде, крім плацкартного вагона, що гойдається між містами.
Я сиділа на боковому місці, а в сусідньому купе три літні куми ділились рецептами вареників та секретами вязання шерстяних шкарпеток. Потяг стрімко виїхав на міст, відкривши погляду простір: ясне небо, теплий сонячний день, широка Дніпрянська річка мерехтіла, як шовкова стрічка. На крутому березі, у високій, ніби намальованій траві, виріс білий мурований храм із золотими банями.
Жінки раптом замовкли. Одна тихо перехрестилась.
Ой, слухайте, маю розповісти вам одну історію, озвалась її сусідка. Вірте-не вірте, а сталося це якраз весною, кілька літ тому.
Живу я сама у нашій невеличкій Полтавській хатині, дітей нема, чоловік давно спочив у Бозі. Село наше на два береги розкинулось. Коли треба дійти до магазину чи отримати пенсію, доводиться через місток на той бік іти. А того ранку раненько подзвонив брат Іван як чую його голос, серце аж застукало. Каже, їде у відрядження через місцевість, зробить гак заскочить до мене. Ми не бачилися років пять, він же в Тернопільській області живе.
Зраділа я так, що й слів не знайти! Думаю, поки брат не приїхав, треба в магазин навідатись, щось поїсти купити, борошна, цукру й яблук пирога напекти, рідного пригостити. Хутко накинула кожушок, навіть не застібала тільки запахнулась, шубовсіла в валянки та й побігла.
Підбігла до річки і думаю: до моста далеченько, а може ж, перебіжу по льоду? Дні ще прохолодні, хоч сонце пригріває, а вночі приморозки. Дивлюся, аж рибалки сидять, майже біля моста мужики, та ще й здорові, з вудками. Не тонуть ж, значить, річка тримає. Подумала: раз мужики можуть, то я маленька та легка точно перебіжу.
Обережно спустилась до води, ступила раз, другий лід не тріщить Дідько, думаю, все обійдеться. Тут річка звужується, беру й поспішаю.
Ой, клянуся, я одразу й не зрозуміла, що провалилась під лід! жінка розповідала з таким запалом, що в купе всі принишкли. Холод різонув, виштовхнув із мене все повітря й тиша. Вибираюсь на поверхню, а кожушок топить мене. Добре, що не застебнула у воді скинула, стало легше виринати. Страшно! Хапаєшся за лід, а він ламається, мурашками по спині і знову пірнаєш. Крикнути не можу, голос у грудях застряг.
Дивлюсь на березі стоїть сусідка Палажка, дивиться прямо на мене! Я рукою помахала: може, зараз покличе рибалок? А вона назад відступила й зникла, мовби й не бачила!
«Все, думаю, настала моя година. Жаль, потону зараз, брат приїде мене вже не знайде…»
Останні сили зібрала: лід знову хруснув. І раптом бачу, до мене мчить чоловік! Де взявся? Наче й не було нікого! Як помітив мене?
Впав на живіт, руку тягне, кричить:
Давай, до мене, матусю! Треба вибиратись!
Сама не знаю звідки сили взялись, та під ним теж лід тріщати почав. Він, не роздумуючи, до берега дотяг, молоденьку березу з корінням вирвав і знову до мене. Притиснувся до льоду, березку підсунув.
Я за гілки, а вони слизькі, хапаюсь висковзують. Мороз і вода створили на них крижану кірку.
Чоловік знову до себе причепив березу, розвернув іншим кінцем, клякнув:
За корінь берись! За корінь!
Я дотяглась, вхопилась. Він ривком витяг мене з ополонки, як репях із поля. Я розпласталась на льоду, сльози солоні й холодні.
Чую той чоловік низенько схилився:
Ну що, жива ти, голубонько? питає.
Киваю, й слова не можу вимовити.
Слава Богу, каже він. Йди додому, не бійся, боліти не будеш.
Я сльози обтерла, зібралась, піднялась і дивлюсь, а чоловіка й слід простиг. Куди подівся? З обох боків ріка видна ніде не видно. Аж бачу як рибалки до мене біжать.
Один із рибалок під руки мене додому довів. Я переодяглася, випила гарячого чаю з медом. Але треба до магазину, що поробиш вернулась на місток, перейшла річку.
Підходжу, бачу, коло лавки сусідка Палажка стоїть. Хреститься й очі витріщає.
Ой, це ти? Ти ж мала потонути!
А чого не покликала на допомогу? питаю її.
Та думаю, підійду сама провалюсь, а зловити рибалок все одно не встигну. Як мали втонути то, видно, доля така А ти, дивись, жива-здорова. Значить, доля інша.
Брат гостював лиш один день, я не розповіла нічого. Коли поїхав, пішла по селу розпитувати до кого вчора чоловік заїздив. Бо ж видно наш не наш, до того ж вбраний був незвично: то чи широкий плащ, чи накидка з капюшоном Хоч село і невеличке, людей мало, чужих одразу помічаємо. А такого чоловіка ніхто не бачив, навіть у сусідів не відвідував.
Я тоді помчала в сусіднє село, у храм, поставити свічку за спасіння. Забігаю і мало не впала: з ікони на мене дивиться мій рятівник, мов живий святий Миколай! Я вклонилась до самої землі. Потім довго сповідалась з отцем Григорієм.
Отакий от дивний випадок, зітхнула жінка. І справді, навіть не захворіла відтоді, жодного разу не кахикнула. Диво, дівчата, справжнє диво… Вірте не вірте.
