Не доля… Друга доба у поїзді: кумедні співрозмовники, чай, кросворди та розмови про життя. На фоні…

Поїзд мчав уже другий день поспіль. Пасажири давно встигли познайомитись, разом випили не одну склянку запашного чаю, розгадали чимало кросвордів. Почалися довгі розмови «про життя». Саме в потягах сільські подорожні найчастіше діляться такими історіями, які не почуєш ніде, крім плацкартного вагона, що гойдається між містами.

Я сиділа на боковому місці, а в сусідньому купе три літні куми ділились рецептами вареників та секретами вязання шерстяних шкарпеток. Потяг стрімко виїхав на міст, відкривши погляду простір: ясне небо, теплий сонячний день, широка Дніпрянська річка мерехтіла, як шовкова стрічка. На крутому березі, у високій, ніби намальованій траві, виріс білий мурований храм із золотими банями.

Жінки раптом замовкли. Одна тихо перехрестилась.

Ой, слухайте, маю розповісти вам одну історію, озвалась її сусідка. Вірте-не вірте, а сталося це якраз весною, кілька літ тому.

Живу я сама у нашій невеличкій Полтавській хатині, дітей нема, чоловік давно спочив у Бозі. Село наше на два береги розкинулось. Коли треба дійти до магазину чи отримати пенсію, доводиться через місток на той бік іти. А того ранку раненько подзвонив брат Іван як чую його голос, серце аж застукало. Каже, їде у відрядження через місцевість, зробить гак заскочить до мене. Ми не бачилися років пять, він же в Тернопільській області живе.

Зраділа я так, що й слів не знайти! Думаю, поки брат не приїхав, треба в магазин навідатись, щось поїсти купити, борошна, цукру й яблук пирога напекти, рідного пригостити. Хутко накинула кожушок, навіть не застібала тільки запахнулась, шубовсіла в валянки та й побігла.

Підбігла до річки і думаю: до моста далеченько, а може ж, перебіжу по льоду? Дні ще прохолодні, хоч сонце пригріває, а вночі приморозки. Дивлюся, аж рибалки сидять, майже біля моста мужики, та ще й здорові, з вудками. Не тонуть ж, значить, річка тримає. Подумала: раз мужики можуть, то я маленька та легка точно перебіжу.

Обережно спустилась до води, ступила раз, другий лід не тріщить Дідько, думаю, все обійдеться. Тут річка звужується, беру й поспішаю.

Ой, клянуся, я одразу й не зрозуміла, що провалилась під лід! жінка розповідала з таким запалом, що в купе всі принишкли. Холод різонув, виштовхнув із мене все повітря й тиша. Вибираюсь на поверхню, а кожушок топить мене. Добре, що не застебнула у воді скинула, стало легше виринати. Страшно! Хапаєшся за лід, а він ламається, мурашками по спині і знову пірнаєш. Крикнути не можу, голос у грудях застряг.

Дивлюсь на березі стоїть сусідка Палажка, дивиться прямо на мене! Я рукою помахала: може, зараз покличе рибалок? А вона назад відступила й зникла, мовби й не бачила!

«Все, думаю, настала моя година. Жаль, потону зараз, брат приїде мене вже не знайде…»

Останні сили зібрала: лід знову хруснув. І раптом бачу, до мене мчить чоловік! Де взявся? Наче й не було нікого! Як помітив мене?

Впав на живіт, руку тягне, кричить:

Давай, до мене, матусю! Треба вибиратись!

Сама не знаю звідки сили взялись, та під ним теж лід тріщати почав. Він, не роздумуючи, до берега дотяг, молоденьку березу з корінням вирвав і знову до мене. Притиснувся до льоду, березку підсунув.

Я за гілки, а вони слизькі, хапаюсь висковзують. Мороз і вода створили на них крижану кірку.

Чоловік знову до себе причепив березу, розвернув іншим кінцем, клякнув:

За корінь берись! За корінь!

Я дотяглась, вхопилась. Він ривком витяг мене з ополонки, як репях із поля. Я розпласталась на льоду, сльози солоні й холодні.

Чую той чоловік низенько схилився:

Ну що, жива ти, голубонько? питає.

Киваю, й слова не можу вимовити.

Слава Богу, каже він. Йди додому, не бійся, боліти не будеш.

Я сльози обтерла, зібралась, піднялась і дивлюсь, а чоловіка й слід простиг. Куди подівся? З обох боків ріка видна ніде не видно. Аж бачу як рибалки до мене біжать.

Один із рибалок під руки мене додому довів. Я переодяглася, випила гарячого чаю з медом. Але треба до магазину, що поробиш вернулась на місток, перейшла річку.

Підходжу, бачу, коло лавки сусідка Палажка стоїть. Хреститься й очі витріщає.

Ой, це ти? Ти ж мала потонути!

А чого не покликала на допомогу? питаю її.

Та думаю, підійду сама провалюсь, а зловити рибалок все одно не встигну. Як мали втонути то, видно, доля така А ти, дивись, жива-здорова. Значить, доля інша.

Брат гостював лиш один день, я не розповіла нічого. Коли поїхав, пішла по селу розпитувати до кого вчора чоловік заїздив. Бо ж видно наш не наш, до того ж вбраний був незвично: то чи широкий плащ, чи накидка з капюшоном Хоч село і невеличке, людей мало, чужих одразу помічаємо. А такого чоловіка ніхто не бачив, навіть у сусідів не відвідував.

Я тоді помчала в сусіднє село, у храм, поставити свічку за спасіння. Забігаю і мало не впала: з ікони на мене дивиться мій рятівник, мов живий святий Миколай! Я вклонилась до самої землі. Потім довго сповідалась з отцем Григорієм.

Отакий от дивний випадок, зітхнула жінка. І справді, навіть не захворіла відтоді, жодного разу не кахикнула. Диво, дівчата, справжнє диво… Вірте не вірте.

Оцініть статтю
ZigZag
Не доля… Друга доба у поїзді: кумедні співрозмовники, чай, кросворди та розмови про життя. На фоні…