Ольга Василівна сидить на лавці в тіні каштану в лікарняному парку та нишком витирає сльози. Сімдесят сьогодні, ані син, ані дочка навіть не телефонували, не кажучи вже про те, щоб завітати чи привітати. Сусідка по палаті, Катерина Юхимівна, все ж пригадала про дату, і навіть принесла їй вишиваний носовичок у подарунок, а прибиральниця Марічка пригостила зеленим яблуком мовляв, зі свого саду, з днем народження. Пансионат тут пристойний, проте люди, що працюють, все одно наче покриті осінньою байдужістю.
І всі розуміють стареньких до цих санаторіїв віддають діти, яким вони стали зайвим вантажем. Сина Ольги Василівни привів її сюди на відпочинок і лікування. Так він пояснював, але материнське серце знало невістці заважала. Адже квартира її, свого часу син таки вмовив оформити на нього дарчу. Обіцяв: Мамо, як жилаш вдома, так і житимеш! А вийшло тільки підписи зібрали, перевезли сюди всім гамірним сімейством, зітнулися характери, почались сварки, нотації сварливої невістки: то борщ не такий, то слід у ванні, то не там рушник кинутий.
Син спочатку іноді захищав, а згодом теж став різким крики, нерви, мовчазні змови між ним і дружиною, які стихали при її появі. Якось одного ранку натякнув: мов, пора підлікуватися в санаторії. Гіркий погляд в очі, і слова самі вирвались:
Ти хочеш мене в дім пристарілих, синочку?
Син відвів очі, замятливо пояснював, що ні, це просто пансіонат, місяць і назад додому. Сам привіз, швидко підписав документи і хутко поїхав, пообіцявши незабаром навідатися. Прийшов лише раз, приніс два яблука, пару мандарин, похапцем спитав, як справи, і полетів у справах.
І так минає вже другий рік. Минуло місяць, а його все не було. Через декілька тижнів Ольга зателефонувала додому на тому проводі відповів чужий голос. Виявилось, що її квартира давно вже продана, і діти зникли в місті серед тисяч чужих облич. Ольга проплакала кілька ночей, та хіба сльозами тут допоможеш? Додому не візьмуть, назад вороття немає. Найгірше вона ж сама колись, заради щастя сина, образила доньку.
Народилась Ольга у селі на Поділлі. Там і заміж пішла за свого однокласника Богдана. Велика хата, господарство. Жили не розкошуючи, та й не бідували. Та сусід із обласного центру якось приїхав до батьків на гостину і ділиться: в містах і зарплата краща, і квартири видають. Богдан надихнувся, наполіг і переїхали. Все продали, переїхали до Вінниці. Справді квартиру видали, меблі старі купили, навіть Москвича з рук.
Але на тому москвичі й трапилася біда аварія. Двічі ночі в лікарні і осиротіла Ольга: залишилася сама з двома малюками. Щоб прогодувати дітей, мусила мити підїзди по вечорах. Думала виростуть і підтримають. Не сталося.
Син увязався у погану історію; довелося брати в борг чималу суму, щоб не посадили. Віддавала довги більше двох років. Дочка Ганнуся заміж вийшла, маленьку Настю народила, спочатку все було лагідно, а згодом син захворів. Коли стала бігати з ним по лікарнях, з роботи теж довелось піти, а діагноз довго не могли знайти.
Лише згодом зясували рідкісну недугу, яку лікувати можна було лише у Київському інституті. Проте черга тяглася, а поки дочка моталася лікарнями, її чоловік пішов із сімї, залишив принаймні квартиру. У лікарні дочка зустріла вдовця його донька мала схожу біду. Зійшлися разом. За пять років у нього проблеми з серцем, потрібна була операція. Ганнуся звернулася до матері по допомогу.
Ольга ті гроші відкладала для сина думала, аванс чи перший внесок на власне житло. І коли дочка попросила, рука не піднялася відмовила. Сину ж потрібніше… Ганна дуже образилась, наостанок сказавши з таким ставленням матері у мене вже нема. Відтоді двадцять літ не спілкувалися.
Ганна вилікувала свого чоловіка і разом із дітьми поїхала на південь, до самого Чорного моря. Ольга й досі шкодує про той вибір якби можна було повернути час… Але час не слухає нічих прохань.
Ольга повільно піднялася з лавки і покрокувала до пансионату. І раптом свист вітру різко, чужий запах моря, ніби хвилі перекочуються під підлогою. І крик із сновидіння:
Мамо!
Серце стиснулось, все світло гойднулось. Вона обернулась і бачить Ганну. Ноги підкошуються, та донька підхоплює у обійми.
Я так довго тебе шукала… Брат не хотів адресу казати, я його ледь не до суду змусила. Натякнула, що квартиру продав незаконно одразу став шовковий…
Вдвох увійшли до холу, на дубову кушетку сіли під іконами та вишитими рушниками.
Прости мене, мамо, що так довго з тобою не говорила. Спочатку злилась, потім соромно було. Тиждень тому ти снилась мені: блукаєш лісом і плачеш. Прокинулась, так тоскно стало. Чоловік каже їдь і мирись. Я поїхала, нічого не зʼясувала, чужі люди, заплутані адреси. Знайшла брата, вибила твою адресу. Тепер я тут. Збирай речі, поїдемо додому, до моря! У нас великий будинок, свіже повітря, ще й вікна виходять на синій простір хвиль. Чоловік каже: Якщо матері зле вези до нас, і ніколи не вагайся.
Ольга Василівна пригорнулась до доньки й розплакалась. Але це вже були сльози щастя, теплі та солоні, як море світлої надії.
Шануй батька й матір своїх, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.
