Моя колишня дружина…
Це сталося два роки тому. Мій відрядження вже добігало кінця, і я збирався повертатися додому, до Черкас.
Купивши квиток, я вирішив трохи прогулятися містом, адже в запасі ще було три години часу. На вулиці до мене підійшла жінка, яку я впізнав одразу.
Це була моя перша дружина, з якою ми розлучилися 12 років тому. Олеся майже не змінилася, хіба що обличчя стало ще блідішим. Мабуть, ця зустріч так само схвилювала і її, як і мене.
Я кохав Олесю шалено, до болю, саме через це ми і розлучилися. Я ревнував її до всіх навіть до її мами. Достатньо було Олесі трохи затриматися, як у мене серце починало шалено гупати, і мені здавалося, що я помираю.
Зрештою, Олеся не витримала моїх постійних допитів: де була, з ким і чому. Одного вечора я повернувся додому з маленьким цуценям під курткою хотів потішити дружину кумедним подарунком. У кімнаті було порожньо, а на столі лежав аркуш.
У записці Олеся написала, що йде, хоча і досі мене кохає. Вона втомилася від моєї недовіри й вирішила розлучитися. Вона просила пробачення, благала не шукати її…
І ось, після 12 років розлуки, я випадково зустрів її в Чернівцях, де саме перебував у справах. Ми довго говорили, і я раптом зрозумів можу спізнитися на міжміський автобус. Нарешті наважився сказати:
Пробач, Олеся, але мені вже час, я спізнююся на свій рейс.
І тут вона зупинила мене:
Сашко, зроби одне прохання. Я знаю, ти поспішаєш, але заради усього, що було між нами, не відмов. Потрібно зайти разом у одну контору, для мене це надзвичайно важливо. Я сама туди не можу.
Звичайно, я погодився: «Тільки швидко!» Ми зайшли у велике старе приміщення і довго петляли з одного крила в інше, то піднімалися сходами, то спускалися. Мені тоді здавалося, що минуло максимум хвилин п’ятнадцять. Навколо проходили якісь люди і діти, і старенькі. Але я навіть не задумався, що вони тут можуть робити. Мої думки були тільки про Олесю.
Зрештою вона увійшла у двері і зачинила їх за собою. Перед тим, як закрити, поглянула на мене так, ніби прощається.
Дивно, сумно промовила вона. Я не змогла бути ні з тобою, ні без тебе.
Я стояв мовчки під дверима, чекав, що вона зараз повернеться. Хотів її запитати, що вона мала на увазі, але все не виходила. І раптом мене ніби хтось струснув я чітко усвідомив, що треба терміново йти, а я досі тут і вже спізнююсь на свій автобус.
Озирнувшись довкола, я злякався. Приміщення, де я стояв, виявилось покинутим будинком. Замість вікон чорні порожнечі, сходів зовсім не було. Я ледве зміг по дошках спуститися униз.
На автобус я запізнився майже на годину, тож довелося купувати новий квиток витратив ще 250 гривень. І тут, коли я чекав наступного автобусу, почув новину той самий рейс, на який я мав їхати, перекинувся під Уманню і впав у річку. Жоден з пасажирів не вижив…
Через два тижні я стояв біля дверей колишньої тещі, яку знайшов через адресне бюро. Ганна Володимирівна сказала мені, що Олеся померла 11 років тому, лише через рік після нашого розлучення. Я відмовлявся вірити подумав, може, теща боїться, що я знову почну її переслідувати.
Я попрохав показати мені могилу Олесі, і несподівано вона погодилася. Через кілька годин я стояв перед пам’ятником. З нього усміхалася жінка, яку я кохав усе життя, і яка якимось незбагненним чином врятувала мені йогоНа холодному граніті була її фотографія, така ж світла і тендітна, як і колись. Я прочитав напис: «Олеся С. 19832012. Ти завжди в моєму серці».
У мене підкосилися ноги, і я присів прямо на вологу землю. В голові невпинно крутилися ті слова, які вона промовила перед тим, як зникнути за тими дверима: «Я не змогла бути ні з тобою, ні без тебе». Я раптом зрозумів вона вберегла мене вдруге. Перший раз коли пішла, щоб я не знищив і її, і себе своїми ревнощами. Другий коли не пустила на той автобус.
Я зняв з пальця обручку, яку все ще носив у згадку про спільні роки, і залишив поруч із памятником. Дивно, але після цього в серці стало легше, наче саме вона, незримо торкнувшись плеча, прошепотіла: «Відпусти мене, і проживи далі».
Я підвівся, вдихнув осіннє повітря, ще раз поглянув на її усмішку з граніту та нарешті вперше за багато років по-справжньому відчув себе живим. Тепер я знав: іноді навіть ті, кого ми втратили назавжди, можуть повернутися тільки для того, щоб подарувати нам шанс на нове життя.
