Запис у моєму щоденнику.
Сьогодні я, Віталій, сидів у себе на кухні за столом із ноутбуком та чашкою гарячої кави, розгрібаючи робочі листи, коли несподівано задзвонив телефон. Невідомий номер.
Алло, слухаю вас, відповів я стомлено.
Це Віталій Дмитрович? Вас турбують із пологового будинку. Вам знайома Світлана Остапівна Іванченко? голос був старий, хрипкий.
Ні, не знаю жодної Світлани Остапівни. Що трапилось? не стримав здивування я.
Справа в тому, що Світлана померла під час пологів учора. Ми вже спілкувались із її матірю. Вона сказала, що ви батько дитини, чоловік замовк, очікуючи моєї реакції.
Якої дитини? Я нічого не розумію! я занервував.
Світлана народила дівчинку. Вчора. А ви, якщо ви і справді Віталій Дмитрович Ковальчук, батько цієї дитини. Вам треба підїхати завтра до пологового на вулиці Академіка Богомольця. Треба вирішувати, що далі
Що саме вирішувати? я зовсім нічого не второпав.
Підїдьте, поговоримо. Скажете, що шукаєте Ярослава Петровича це я.
Телефон вже мовчав, у слухавці були лише короткі гудки. Я сидів, намагаючись усвідомити почуте.
Світлана… Яка ще Світлана? бурмотів я, ходячи з кутка в куток. Я ж ні з ким із цим іменем не спілкувався Тільки якщо Як довго жінки вагітні? Девять місяців Тобто це могло трапитись ще восени Зараз травень. Значить, це був серпень Що я робив тоді?
Я взяв чашку кави, grimacing, поставив її та зрозумів, що зараз краще б коньяку. Згадав: у серпні був у Трускавці на відпочинку. Два тижні. Світлана Так, та сама. Гарна, весела, блакитноока, з соломяним волоссям. Та скільки тих Світлан було в моєму житті? Я жодну з них не памятаю надовго. Не був ніколи одруженим і не збирався. Дітей теж не хотів та не планував. Мене цілком влаштовувало моє самотнє життя. Мене ніщо не повинно було змінити.
Але Світлана померла. Яка ж вона була молода! Мабуть, щойно виповнилося двадцять Я хотів закурити, але ж кинув, тому тільки безпорадно стиснув кулак. Усередині клекотіла дивна суміш жалю, розгубленості, сорому.
Дитина промовив я вголос, ніби розмовляв із кимось невидимим. Нехай мама Світлани забирає цю дівчинку. Вона бабуся. Та й взагалі, хто зна, може, то не моя дитина взагалі
Я все вирішив для себе: завтра напишу відмову, та й по тому. Життя триватиме, як і раніше.
Але ніч минула неспокійно. Морочили голову думки, стискало груди якесь невідоме тягар.
…
Сьогодні я зайшов до пологового будинку на Богомольця. Ярослав Петрович головний лікар зважено дивився на мене, коли я попросив дозволу говорити з матірю Світлани.
Вона сиділа навпроти вікна в чорній хустці. Худорлява, з погаслими очима.
Доброго дня, промовив я, майже злякано.
Мене звати Олена, Олена Остапівна. Мама Світлани, сказала вона ледве чутно.
Я… Віталій, відповів я, соромязливо.
В її очах глибока, стогнуча болем криниця.
“Як дві краплі води зі Світланою”, майнула раптова думка.
Не відмовляйтесь від доньки, благаю, Олена промовила зовсім по-тихому. Я фізично не можу оформити опіку. В мене група інвалідності, серце слабке Якщо визнаєте батьківство, я сама глядітиму дівчинку й ніколи не турбуватиму вас. Просто, щоб моя кровинка не потрапила в інтернат, розумієте?
Ви ж бабуся, вам ж віддадуть! намагався заспокоїти її я, думаючи, що вона ж для бабусі занадто молода.
Не віддадуть… вона схилила голову. Лиш ви можете врятувати її долю Олена простягнула до мене руки.
Я не витримав, і разом із нею пішов до Ярослава Петровича.
Що потрібно, щоб визнати батьківство? спитав я, весь напружений.
Аналіз ДНК, відповів він і суворо подивився на мене. З іменем вже визначились?
З яким іменем?..
Донькі. Як назвете?
Не хочу поки бачити, тихо прошепотів я.
Все оформили досить швидко. Результат підтвердив: це моя донька. Я не знав, що робити далі і як жити з цим. Я не був до такого готовий. Але і кинути дитину я не міг. Сказати донька язик не повертався.
“Буду їм допомагати. Грошей надішлю, коляску й речі куплю”, думав я перед випискою.
Коли медсестра занесла згорток у мереживному, рожевому, весь в бантиках, мені стало зле від хвилювання.
Олена розгорнула ковдрочку та запитала:
Бажаєш поглянути на маленьку?
Я не встиг нічого відповісти, як Ярослав Петрович покликав її до кабінету. Олена передала згорток мені.
Я застиг. Маленький пакуночок пахнув як молочна осінь, а всередині зявився тоненький стогін, потім дзвінкий плач, майже як у кошеняти. Я заглянув у родове личко і побачив себе. Однакові очі, ті самі риси.
Мене затрясло, я сів і легенько похитав доньку. Вона замовкла, подивилася просто в очі й… здається, усміхнулася.
Олена повернулась, простягнула руки за онукою:
Давайте, я візьму.
Я сам! Вона мені тільки що усміхнулася! і зненацька посміхнувся сам, щиро і по-справжньому вперше за довгий час. Їдемо додому, Олено, тихо сказав я. Їдемо разом, ми всі їдемо ДОДОМУ.
