Та ба, онуки ті фрукти бачать раз на місяць, а вона своїм котам купує той дорогущий корм, свариться невістка, звинувачує мене в черствості…
От вирішила моя невістка мене засоромити, бо її діти, бачите, фрукти їдять ледь не раз у місяць, а я, мовляв, на своїх котів грошей не шкодую корм якісний беру. Але всю сіль ситуації вона випускає: в дітей же, крім мене, ще є батьки, погодься? Мама з татом повинні дбати, щоб малеча їла нормально. А от у моїх Мурчики і Барсіки тільки я одна, кому вони потрібні. Я колись казала синові й його дружині: може, не варто так рішуче допомагати збільшенню населення України, бери трохи паузу, подумай. На що мені строго відповіли: «Не лізь не у своє!». От я й не лізу тепер. Доглядаю своїх котів і слухаю, як невістка обурюється.
Весілля сина справили вже тоді, коли невістка була при надії. Звісно, обоє твердили, що це кохання велике й щире, а вагітність чиста випадковість. Просто співпало. Я тільки собі під носа посміхалась, але вже не втручалась син дорослий, хай вирішує, що і як.
До декрету невістка працювала касиркою в супермаркеті. Та половину вагітності сиділа на лікарняному, бо не могла працювати з людьми нерви вже не ті, сперечатися з усіма важко. Характер у неї, скажу чесно, не з простих то мені зрозуміло, чого вона тих скандалів не переносить.
Якось мені було байдуже, якою вона є, бо жили ми окремо: я собі у своїй однокімнатній в Києві, а син із Марією так, так звати мою невістку у своїй новій квартирі, що купили у кредит. Трьохкімнатну, уяви! Хоч я питала: «Куди тобі така велика?», а він ухилявся мовляв, так треба. Якраз тоді ж вирішили й весілля грати.
Кредит виплачував сам син, бо Марія то на лікарняному, то вже у декреті, а грошей на життя все нема й нема. Витрачати любить, заробляти не дуже. Я вже зробила висновки в їхнє життя не втручаюсь, навіть на кухню до них не навязуюсь: нехай живуть, як хочуть.
Син купив квартиру недалеко від мене, тому інколи після роботи забігав вечеряти. Бо Марія ні готувати, ні мити посуд каже, що її мучить нудота від запахів. Ну, може й так.
Коли народився перший внук, Ярема, я хотіла допомогти, все ж таки перша дитина. А мене прямо так і послали. «Я сама впораюсь! В інтернеті поради є і мама мені допоможе» сказала Марія. Ну і нехай, я не образилась. З тих пір заходила лиш святкувати, іграшки там принести, гостинців.
Синові важко давалась іпотека, сімя, дитина не зітхав, тримався, бо сам вибрав, що йому треба. Я могла тільки нагодувати і порадити «Потерпи трохи, он малий підросте, дружина на роботу вийде стане легше».
Та на роботу Марія повертатись не збиралась. Коли Яремі було два роки, вона знову при надії вдруге. Я жартома їм: мовляв, наче хтось премію обіцяв за рекорд з народжуваності! А у відповідь шипіння, що не з моєї це справи.
У нас все добре! Не треба вам у наші справи влазити! жорстко сказала тоді Марія.
Син мяко щось бурмотів про “державну допомогу”, що, мовляв, материнський капітал стане підмогою. Ну, вже якщо вирішили самі, хто я така, щоб викладати їм життєві уроки? І раніше з невісткою мої стосунки не особливо блискучі були, а після того я віддалилась від цієї родини ще більше. Внука приводив син, а я до них у гості не ходила.
Жила собі спокійно, а син собі, тільки іноді нарікав, що грошей не вистачає, сваряться вони з Марією часто, вона геть не вміє рахувати витрати, а він не олігарх. Я ж слухала мовчки, бо що тут скажеш? Розлучатись? Змінювати роботу? Як то все легко на словах!
Коли народився другий Матвій, мене навіть на виписку не покликали. Було неприємно, але я не навязувалася. Що, дарма себе принижувати, якщо з мене вже зробили “не таку” бабусю, а син навіть слова на мій захист не може сказати?
Матвія я вперше побачила на сьомому місяці дозволили прийти на день народження Яреми. Принесла обом подарунки, щось до столу знала, що в них туго з грошима. Посиділа кілька годин і пішла: Марія весь вечір ходила з таким пихатим виглядом, що ніби честь мені робила.
На ті всі їхні оказії я давно уваги не звертаю, не напрошуюсь до них, вони до мене не йдуть, бо знаю ціну цій «любові». Гуляю з Яремою, як син приведе. А Матвія поки мама не пускає.
З грошима у них все як було, так і є ледь до зарплати дотягують. Материнський капітал лише трохи допоміг з іпотекою, ну і що з того? Син постійно жаліється, що сварки через гроші, бо Марія зовсім не вміє економити, а він звичайний офісний працівник. Я й тут тримаю язика за зубами.
Недавно, йду собі по «Сільпо», бачу Марія, і знову з животиком. Глянула так пильно в мій візок, бачить там хороший корм для котів.
От правильно! Онуки рідні фрукти бачать раз на місяць, а ти своїм котам походу ледь не лосося купуєш! шепоче й різко тягне Ярему за руку, йде неквапним кроком геть.
А хто винен, що я можу своїх тваринок як слід нагодувати, а її діти фруктів не їдять? Знає ж, що туго з грошима, кредит висить, у чоловіка із зарплатою так собі. Але ж діти один за одним не питання. Може, на роботу треба піти, щоб у дітей ті фрукти були. А чого це моя голова має боліти за їхніх дітей?
Тепер, мабуть, взагалі мені заборонить з онуками бачитися, бо я «неправильна» бабуся, яка не готова віддати свої останні гривні молодій сімї. Ну що сказати Треба мозок мати свій, а у Марії, здається, з цим не склалося. Найприкріше, що і в сина, видно, не кращеОт так я і живу собі з котами, книжками і гарячим чаєм на своєму кухонному підвіконні. Син іноді набирає: мовляв, мамо, як ти? Я йому смішок якийсь, чи переписуємось про погоду. Мої Мурчик і Барсік муркочуть біля ніг, а в квартирі спокій, затишок і запах свіжої кави.
Часом уявляю: може, коли-небудь Марія сама постукає у двері і скаже своїм гарячим голосом: «Може, випємо чаю разом, бо діти скучили за бабусею?» Але я більше не чекаю того дзвінка. Життя мене навчило: щастя не в тому, щоб проливати останню краплю тепла в чужий відро. Своє тепло мої коти відчувають, вони і є моя віддушина.
Я не зла, просто стала мудрішою. Любов не обовязково це жертовність. Це ще й про повагу до себе. Тепер я поважаю себе. І потрохи (хоч і не одразу, і не без суму), пробачаю тих, хто хотів зробити мене «правильною» бабусею, а сам не став правильною дочкою чи невісткою.
Що ж, виходить, у кожного своя родина. Я живу для себе і тих, хто залежить від мене хай навіть у них хвостики замість ручок і нявкання замість «бабусю, я тебе люблю». Зате їхня вдячність завжди щира.
Іноді думаю: онуки все ж виростуть. Може, згадають, що десь у місті живе бабуся, яка завжди купує найсмачніші яблука і годує котів по-царськи. А поки що я тихо радію своєму маленькому світу і вже не дозволяю нікому навішувати на мене чужу провину.
Бо любити інших насправді можна лише тоді, коли сам себе перестаєш картати. Доки теплий вечір лягає на київські помаранчеві дахи, а в мене вдома не бракує ні фруктів, ні ніжності, вважаю, я все роблю правильно.
