Знову він собі лиже лапи! Тарасе, забери його!
Олеся роздратовано глянула на Барвінка, який безтолково підскакував біля ніг. Як це їм так не пощастило з цим дуркуватим псом? Довго обговорювали, обирали породу, радилися з кінологом. Усвідомлювали всю відповідальність. Зрештою вирішили завести східноєвропейську вівчарку й друг, і охоронець, і захисник. Мов універсальний засіб: три в одному. Тільки цього “захисника” самим від дворових котів рятувати доводиться…
Та він же ще щеня. От підросте побачиш, миролюбно мовив Тарас.
Ага, вже чекаю-недочекаюся, коли ця кобила виросте. Ти помітив, що він їсть більше, ніж ми з тобою разом? Як ми його прогодуємо? І не грюкай там, серйозно, малого розбудиш! бурчала Олеся, збираючи взуття, яке Барвінко розкидав по всій квартирі.
Жили вони на проспекті Героїв України, на першому поверсі радянської «сталінки», з низькими, ледь не врізаними в тротуар вікнами. Місце було чудове, якби не одне «але». Вікна виходили в темний кут незатишного подвіря, куди ввечері збиралися чоловіки на розмови, зрідка траплялися сварки й штовханини.
Майже весь день Олеся залишалася вдома сама з новонародженою дочкою Яриною. Тарас з ранку йшов працювати до обласного краєзнавчого музею, а весь вільний час проводив на «блошиному ринку» чи книжкових розкладах. Досвідчене мистецтвознавче око справжній діамант, як жартувала Олеся, могло відшукати в купі мотлоху справжні шедеври, рідкісні видання чи цінний старий посуд. Тарас був затятим колекціонером. Так у домі непомітно зібралася пристойна колекція картин, а у буфеті стояли тарілки волинської порцеляни, статуетки радянської епохи й срібні ложки ще з початку минулого століття… Олесі було лячно залишатися на самоті з усіма цими скарбами та маленькою дитиною, ще й крадіжки по сусідству траплялися часто.
Олесю, як думаєш, з Барвінком зараз гуляти чи після обіду?
Не знаю. Моя хата скраю!
Почувши омріяне «гуляти», Барвінко стрілою помчав у коридор, залетівши туди боком так загальмував, хапнув повідок і помчав назад, підстрибує до самої стелі. Ну і собака кінь. Любить усіх, всім щось приносить, всіх обіймає, лише гості межа: не пустить. Відкрита душа балагур, але ж брали його для захисту! А він і за котами бігати не хоче. Біжить до них з мячиком, щасливий: думає, що зараз з котом пограє. Ну й отримав лапою по морді не раз. У їхньому дворі коти справжні хижаки от кого для охорони треба було обирати А завтра знову весь день одна. Чоловік їде під Луцьк на музейне свято, а їй що стерегти порцеляну та гуляти із цим дурнуватим псом? Були б на ту біду треба
На світанку чоловік зібрався, як міг, тихо, щоб не розбудити дружину. Але куди там Олеся почула, як закипів чайник, як дзенькнув повідок, як Тарас втихомирював Барвінка, щоб не скавчав і не тупотів. Від цих домашніх звуків їй стало спокійно, і вона задрімала. А коли її розбудила донька Тараса вже не було. Ранок видався звичним. Спокійний день, не щастя? Подруги зітхали: «Олесю, як ти так рано заміж вийшла, розриваєшся між чоловіком та донькою, вічно на кухні, пішла під побут» А хіба побут не має свого затишку? Нехай не все йде, як мріялося раніше. Втомлювала відсутність чоловіка, тіснота, обмаль грошей. І, головне, ота його шалена пристрасть скільки ж на неї йде гривень Тепер ще друга-чотиринога привів, а возитися їй. Втім, Олеся знала: коханих треба приймати з усіма рисами і світлими, і не дуже. Ніхто не обіцяв ідеалу Усвідомивши просту істину, Олеся заспокоїлася і вирішила радіти тому, що має, а не сумувати за тим, чого бракує.
Вона сиділа в дитячій і годувала донечку, що засинала біля грудей, тому мусила чекати, поки знову прокинеться й попросить ще. У двері подзвонили, але Олеся відкривати не стала кого їй чекати? Без попередження ніхто з іншого кінця міста не приїде. Як вона любила ці вранішні години! У домі тихо, тікає старенький годинник, з кватирки доноситься знайомий з дитинства шум: гудок тролейбуса, гул машин, дзенькіт мітли об асфальт і дитячі вигуки А де Барвінко? Якось підозріло не видно його вже давно. Правда, він не лопоухий, вуха стирчать, як повинно бути, просто характер такий простуватий. От і живи з ним, годуй-гуляй, а користі як з козла молока. Може, варто було взяти пекінеса чи болонку.
Олеся залюбувалася донечкою, яка, наситившись, відлипла від грудей, наче пявка. Ой, яка ж гарнесенька дівчинка їм удалася! Золото моє, шепотіла Олеся, вкладаючи дитя. Рости, моя втіхо, що ще в житті потрібно?
В цей момент із вітальні долинув якийсь дивний звук чи то тріск, чи то писк. Олеся прислухалася. Тріснуло знову. Не дихаючи, зняла капці і навшпиньки попрямувала у вітальню. Перше, що насторожило Барвінкова спина. Він ніби ховався за фіранкою, що відділяла коридор від кімнати. Причаївшись на всіх лапах, пес виструнився в напруженій позі і, звісивши язика, уважно вдивлявся у глиб кімнати. Олеся прослідкувала за його поглядом і ледь не втратила свідомість: у відкритій кватирці видно половину чоловічого тулуба. Типово злодійська бритоголова, вже і плечі, і руки в кімнаті, а він, сопучи, затягує сухорляве тіло всередину. Олеся не вірила, що це відбувається з нею. Як діяти? Кричати? Чоловік от-от залізе у кімнату Ще мить
Її вирвав з заціпеніння крик. Чорна тінь рвонула до вікна Олеся не одразу зрозуміла, що то Барвінко. Вистрибнувши на підвіконня, він вгризся злодію у шию! Га-а-а!!! заревів чоловяга хрипло, очі вилізли з орбіт. Олеся вискочила у підїзд, покликала сусідів, далі вже було не так страшно. Збіглися люди, викликали поліцію. Всі щось радили чим могли, але головне вони були поряд. Якби вона була сама, що б робила? Перемагаючи страх, Олеся підійшла до злодія: аби пес не переборщив і не перегриз йому горлянку ще цього бракувало! Але Барвінко вчепився збоку, за комір, і міцно тримав злочинця, але не шкодив. Жодної краплі крові! Лише коли грабіжник пробував вирватися, пес стискав щелепи сильніше. Злодій завмирав мовляв, усе зрозумів, пане поліцейський і Барвінко тут же послабляв хватку. Звідки він те знав? Цей дуркуватий з мячиком діяв, як справжній фахівець. Почув шум, пішов без гавкоту, щоб не злякати, затаївся за фіранкою, дав злочинцю залізти наполовину, аби того затисло, а вже потім напав і тримав правильно, майстерно, не душачи і не ризикуючи травмувати. Як кажуть, наше діло затримати, а далі хай суд вирішує.
Навіть старі дільничні дивувалися: не бачили ще, щоб злодій так радів арешту. Той настрашився в собачих зубах і був щасливий здатися, а Барвінко ще трохи пограв у героя. Так увійшов у роль, що довелося просити, поки не приїхав офіцер-кінолог. Дав команду Барвінко відпустив! Виплюнув чоловіка, сів біля вікна і преданно витріщився на офіцера: мовляв, командуйте, виконаю! Лише «честь» не віддав.
По-справжньому пощастило вам із собакою, кінолог шанобливо потріпав Барвінка по шиї і зітхнув: нам би такого на службу…
Тарас повернувся пізно ввечері. Тихенько відчинив двері і завмер на порозі. Було чого дивуватися. Перше: Барвінко лежав на дивані де йому суворо заборонялося бувати. Друге: розкинувши всі чотири лапи, він розвалився до непристойності, а Олеся йому чухала живіт, пестила, ледь у носа не цілувала: «Радість моя, цапко мій, дитя наше собаче. Рости великий і щасливий! На радість татові й мамі! І як же я до тебе несправедливою була, прости вже мені»
Цю історію я почула на мистецькому святі під Луцьком від самого Тараса-мистецтвознавця. Барвінко, мабуть, розповів би ще краще як вистежив, як затримав, як правоохоронцям передав. Та навіть минуло багато часу, ця пригода залишилася у памяті. Вона навчає: по-справжньому вірний друг відкривається у складну хвилину. Варто цінувати тих, хто поруч, не шукаючи ідеалів, а помічаючи невидиме щастя у щоденних турботах і простих радощах родинного затишку.
