Знаєш, я своїх батьків знала тільки завдяки старим фотографіям, що лежать в бабусиному альбомі. Мама померла, коли народжувала мене, а тато, не витримавши болю, відмовився від мене. Він навіть не захотів бачити мене. Мене з пологового забрав дідусь і став мені і батьком, і мамою.
Дідусь не міг кинути роботу, тому найняв мені няню, яка була зі мною, поки він повертався. Коли ж я пішла в садочок, йому стало легше мав більше часу на себе. Ми завжди з дідусем чудово проводили час разом, ніколи не сварилися, навіть підлітком я не зводила його з розуму. Ми весь час знаходили компроміс, намагалися чути і розуміти один одного. Я завжди була йому за це дуже вдячна. Мені страшно уявити, яка б могла бути моя доля, якби не він.
Свою вдячність я показувала як могла: допомагала вдома і брала все від навчання. Дідусь пишався, що його онука їздила на всякі олімпіади і виступала на спортивних змаганнях.
Він допоміг мені обрати й професію. Я ще зі школи захоплювалася біологією, але сумнівалася, куди далі рухатися. Тоді дід познайомив мене зі своїм другом знаний лікар у Львові і велика людина. Після розмови з ним я зрозуміла: медицина це моє покликання.
Всі роки в університеті в Києві я гарувала, вчилась без перепочинку. Проходила практику в одній із кращих клінік. Було по-всякому важко, але я впоралася і навіть зробила спеціалізацію з нейрохірургії!
Щойно захистила диплом, мені зателефонував директор хорошого приватного шпиталю у Львові та запропонував роботу. Ну, сам розумієш, відмовитися від такої пропозиції було би дурницею. Почалися складні робочі будні, купа операцій і, чесно скажу, всі були успішні! За рік роботи мене почали запрошувати читати лекції досвідченим медикам. А ще через три роки моє прізвище вже знали навіть за кордоном, і ми з дідом не здивувалися, коли мені прислали запрошення працювати у провідній клініці в США.
Ми довго радилися, все обдумували і таки вирішили: треба їхати, чекати вже нема чого.
Переїхали в Нью-Йорк. Але дід довго там не витримав дуже тягнуло його додому, до рідної Івано-Франківщини. Він повернувся, сказав, що хоче бути похованим на батьківській землі, коли прийде його час. Я, мабуть, повернулася б з ним, якби тут не зустріла справжнє кохання. Юрко хірург, ми познайомилися на моєму майстер-класі, спочатку дружили, потім почали зустрічатися, а далі вирішили жити разом. Одруження вирішили святкувати у Львові я дуже хотіла, щоб дідусь повів мене до вівтаря.
Але коли я намагалася вмовити діда знову приїхати в Америку, він категорично відмовився: Іринко, мої роки вже пораховані, я хочу спочивати вдома….
Коротше, того дня, коли ми з Юрком і дідом цілий день рубалися в настільні ігри, мені раптом подзвонив тато… Почав розмову з привітань із весіллям. Мене це вибісило: не хотіла слухати дурниць і прямо спитала навіщо подзвонив?
Він так і відповів:
Грошей хочу, доню! Ти тут, бачу, як у казці живеш, чоловік багатий, грошей купа чого не допомогти рідному батькові?
Я одразу вимкнула, заблокувала номер. У мене язик не повертається назвати його рідним! Не розумію, де він знайшов наглість дзвонити і вдавати з себе сімю, якщо тоді так просто відмовився від мене.
З родини в мене тільки дідусь і Юрко, для них я справді зроблю все на світі. А в тата в моєму житті просто більше немає місця.
Тепер ти живеш, як справжня королева! Познайомила заможного чоловіка десь за кордоном і тепер купаєшся в розкошах!