Колись, ще за радянських часів, я отримала двокімнатну квартиру на Оболоні. Вчителювала, виховувала доньку сама чоловік залишив нас, коли Софійка ще була малою. Квартира стала моїм домом, моїм притулком, моїм життям. Я її приватизувала, берегла як зіницю ока, і все мріяла, що під старість тут буду жити у затишку серед рідних людей.
Моїй Софійці й зятю, Володимиру, довгі роки доводилось тулилися по наймах. То стіни тонкі, то сусіди галасливі, то дитині ніде розігнатися. Вони часто скаржилися, мовляв, так не можна, що кращого місця для майбутньої сімї годі й шукати. Серце матері не витримало, і я зробила найважливіший крок у житті подарувала їм свою квартиру. Не написала заповіт, не запланувала все на майбутнє, а оформила офіційний договір дарування і вручила ключі, віруючи, що так правильно. Адже ми родина, разом усе здолаємо.
Перший час усе було по-людськи: вечеряли всі разом, ділились новинами, сміялися. Я помагала в усьому і була щаслива, що моя дитина нарешті має свій дім. Але минув якийсь час, і щось непомітно змінилося. Одного вечора вони сказали, що мою кімнату треба переобладнати під кабінет, мовляв, Володимир працює з дому і йому треба простір. Для мене поставили розкладачку на кухні і пояснили, що це «тимчасово».
Мені тоді було шістдесят чотири. Спати на скрипучій розкладачці між каструлями та запахом вчорашнього борщу було важко. Прокидалася рано, щоб не заважати йшла гуляти, читала книжки у парку, поверталась пізно, коли вони вже відпочивали у вітальні. Щоб дістатись до кухні, потрібно було проходити крізь сміх, гучний телевізор, дзвін келихів. Я вже боялася зайвий раз ворухнутися здавалося, що зайвий шерех може викликати невдоволення.
Я пояснювала, що мені болить спина, що на кухні холодно й незручно, що я вже не молода. Але кожного разу у відповідь чула лише: Потерпи ще трохи. Тимчасове затягнулося минуло вже чотири місяці. Моя колишня кімната наповнилась дорогими меблями, комп’ютерами, диваном, а я рахувала ночами, скільки разів поскрипить ліжко, якщо повернуся.
Почала себе почувати зайвою не у своєму домі, а у чужому, хоча ще зовсім недавно він був моїм. Одного разу я почула випадкову розмову мене не помітили. Говорили про мене, про те, що заважала, що ніхто не планував, що я житиму з ними вічно, обговорювали можливість будинку для літніх людей, або хоча б якусь орендовану кімнату.
Тоді до мене дійшло: я віддала все, виростила дочку, а стала «зайвою третьою». Блукала вечірнім Києвом, мерзла, думки крутилися в голові. Повернулась пізно й мовчки лягла на розкладачку.
Наступного дня набралася сміливості і прямо сказала все, що лежить на серці. Я не прошу багатства тільки окрему кімнату, право не почуватися чужою у власному домі, мати своє ліжко. Я дарувала дім не чужим, а рідній дочці, не заради того, щоб провести останні роки на кухні між плитою і холодильником.
Цього разу мене нарешті почули. Не одразу все стало як колись було напруження, тиша. Та згодом кімнату повернули, розкладачка зникла, і я знову спала на своєму ліжку. Спина перестала боліти.
І тоді я зрозуміла: допомагати своїм дітям справжній прояв любові, а ось віддавати їм усе це вже самовідречення. Не варто жертвувати собою навіть заради найрідніших. Якщо залишишся без нічого, дуже легко стати «зайвим».
А ви як думаєте: має батько чи мати віддавати все заради дитини, чи все ж є та межа, за якою починається втрата гідності?
