Я живу разом із своєю мамою. Моїй мамі вже 86 років.
Так дивно склалося моє життя: я так і не вийшла заміж, і дітей у мене немає. Ось така вийшла доля. Мені вже 57. Нещодавно був мій день народження. Ми святкували його вдвох я і моя мама. Запросити більше було нікого: друзів у мене немає, а родичі давно відійшли від нас.
Ми удвох підтримуємо одна одну, тримаємось за цей маленький, затишний світ. Моя мама, хоч і немолода вже, відчуває себе бадьоро. Все старше і слабше з кожним роком, але вона не здається: іноді бере свого улюбленого кошеня Марисю на руки і йде гуляти у сквер біля Дніпра.
Я вже на пенсії, хоча ще підробляю, бо наших пенсій не вистачає навіть на просте життя. Не засмучуюсь і радію, що поруч зі мною моя найрідніша мама. У кінці кінців, люди бувають і в гірших ситуаціях комусь немає де жити, хтось взагалі лишився один або без копійки гривні в кишені.
А ми з мамою живемо спокійно та мирно. Надвечір ми пємо чай із медом, вяжемо хустки, дивимось улюблені українські фільми і серіали. На вихідних я печу пиріжки з сиром і запрошую наших сусідів у гості. Вони розповідають про своїх родичів, про життя. І я щиро тішуся від того, що в когось усе добре, і прошу в Бога, щоб і нам з мамою оминуло всяке лихо.
Ось так ми й живемо: старанно, по-доброму, стиха мріючи, аби цей затишний час із мамою тривав якомога довшеА поки ми є вдвох ми є родина. І коли вечірнє сонце ллє золоте світло через мереживні фіранки, мама сміється над жартами із старих кінокомедій, а Марисю обережно муркоче біля її ніг, я відчуваю: справжнє щастя не у гучних застіллях і юрбі навколо. Щастя це мир і затишок у домі, теплий голос, який відповідає на твоє “добраніч”.
Я засинаю поруч із спокоєм, знаючи: навіть у найпростішому житті завжди є місце для любові, вдячності та маленьких чудес. А ранок принесе ще одну нагоду разом зварити каву, посміхнутись і почати новий день, тримаючись за руку найдорожчої людини у світі.
