Слухай, у мене така історія для тебе сама досі ніяк її не переживу.
Памятаєш, як у Юстини пять років тому померла мама? Всього 48 їй було. Серце не витримало просто на кухні, коли вона свої фіалки поливала. Батькові тоді було 55.
Він не плакав, не рвав на собі волосся. Просто тихо сидів у її улюбленому кріслі, втупившись у фото. Дивився так, наче силою погляду міг би повернути її додому.
І в той день Юстина втратила не тільки маму. Якщо чесно, і тата теж. Фізично він залишився в тій самій квартирі, на Печерську, але ніби обгорнутий вочевидну пелену печалі, замкнутий у собі. Привид, а не людина.
Перший рік був найважчий. Юстині лиш 23 виповнилось, а тут вона і дочка, і доглядальниця, і психолог. Варила борщі, та він не їв, прала сорочки, а він не вдягав, говорила йому, говорила силкувалась тягнути його з тієї безодні смутку.
А він мовчав. Міг хіба кивнути чи коротко відповісти. Його це дратувало і кожен раз, як ножем: не лізь, не чіпай, не турбуй!
І десь там, між ними, виросла сіра, непролазна стіна
***
Час минав. Жили ніби поруч, але зовсім різні життя.
Вранці перетиналися на кухні, розходилися, ввечері знов бачилися на тих самих пяти хвилинах і розходилися у свої кімнати. Розмови по мінімуму. Спілкування практично ніякого.
Юстина більше не чіплялася до тата зі своєю турботою. А він, здається, за це й дякував. І кожен по-своєму вчився жити без мами
***
І от через якийсь час батько наче трохи оклигав.
Посміхався Марї Василівні із сусідньої квартири вона так смачно пече пиріжки, балувала й досі! З приятелем їздив на рибалку на Дніпро. Навіть згадав про свій ноутбук і улюблені фільми.
Юстина подумала, що, мабуть, усе найгірше вже позаду. Вона навіть наважилася поїхати на літо працювати в санаторій у Трускавці, батько ж і так весь час на своїй хвилі
Повернулася восени, а тут вибух новин.
***
Батько одразу на порозі каже: «Я одружуся».
Уявляєш? Навіть не чекаючи, поки вона валізу поставить! Сказав і голос спокійний такий, аж страшно.
Сіли на кухні навпроти, батько підняв голову:
Зустрів жінку. Її звати Лідія. Ми хочемо розписатися.
В Юстини аж мороз по шкірі. Не тому, що він когось собі знайшов, ні. Навпаки, аби щасливий був! Просто в голові одразу зарепетувала сигналізація: «Квартира!»
Та сама квартира на Печерську! Тут вона виросла, тут мамина швейна машинка під стіною стоїть, чашка її улюблена в серванті А не ця, що хтось чужий лишив немитою на столі!
Юстина косо глянула на чужу чашку
Татку, почала вона обережно, ти не думаєш, що це якось зарано? Ти її добре знаєш? А де будете жити? Я сподіваюся, не тут? Це ж не тільки твоя квартира. Вона й мамина теж
Батько підняв на неї очі. В погляді самий лише холод і виснаження.
А, ось до чого ти ведеш, сказав тихо. Почалося… Ти швидка. А я ще живий, між іншим. Ну-ну, ділити майно зарано.
Я не ділю! Я просто хочу знати! обурилася Юстина. Ну подумай! Нова сімя, а я А якщо щось трапиться, мені куди?
Ось тоді й вирішиш, буркнув він і рушив у свою кімнату.
***
За два дні Лідія прийшла до них у гості. Висока, охайна жінка з трохи сумним поглядом була чемною до неможливості.
Юстинко, я розумію ваші емоції, солодким голосом казала вона. Але я нічого не претендую. У мене і робота, і власна квартира. Просто люблю вашого тата.
Говорить так по-доброму, а питання… «А дача ваша далеко?», питає любязно. «А квартира давно у вас? Сталінки зараз так цінують!»
Лідія ще й казала, що не треба наперед говорити про спадщину такі розмови боляче ранять батька, змушують його почуватися непотрібним.
Після цього у Юстини сумнівів стало ще більше. Вона впевнена: Лідія хитра й розважлива. Відносини з татом, які й так були крихкими, зійшли нанівець. Юстина бачить у ньому старого бідулаха, засліпленого пізнім коханням, готового все віддати мало кому. А він бачить у ній алчну, недовірливу доньку, байдужу до батьківського щастя.
Кожна розмова сварка. Батько твердить: маю право на своє життя. Юстина: маю право на надійне майбутнє! Вони ранять одне одного, не розуміючи, що боляче роблять і собі теж.
***
Не витримала каже татові, давай до нотаріуса, вирішимо питання з майном раз і назавжди.
Батько довго уникав, а потім погодився, зітхнувши:
Добре, нехай буде по-твоєму.
Мовчки доїхали до контори. Юстина стискала в кулаку дрібнички, морально готуючись до війни.
У нотаріуса тиша, як у храмі. Батько сів з краю, склав руки на колінах, на обличчі ні ємоцій, ні сліду.
Нотаріус сива жінка років 60-ти з серйозним виглядом відкриває папку:
Отже, ми сьогодні…
Секундочку, перебиває її батько. Голос тихий, але залізний аж мороз іде.
Він простягає їй папір.
Ось.
Тітка в окулярах читає, дивується:
Ви впевнені? Це ж договір дарування. Ви прямо зараз усе, що маєте квартиру, дачу, рахунок у банку даруєте дочці? Без жодних умов?
Юстина аж почервоніла. Що? Просто так? Може, це підступ? Захоче потім дорікнути, мовляв, ти мене змусила?
Вдивляється у тата а він дивиться так, що аж душу защеміло. Там не було злості чи образи. Лише розчарування та жалість. Жалість до неї самої.
Ось, мовив тихо, підсунув підписаний документ. Забирай усе. Квартира. Дача. Усе твоє. Тепер можеш не хвилюватися, що я, старий гниль, проміняю твою нерухомість на якесь щастя.
Слово «щастя» він вимовив з такою гіркотою…
Тату я я не хотіла прошепотіла Юстина, а сльози самі собою закапали.
Не хотіла? всміхнувся, та посмішка гірша за сварку. За півроку ти жодного разу не спитала мене ні про здоровя, ні чи мені холодно, ні чи є ліки. Лише про документи. Лише про квадратні метри. Ти не бачила в мені батька багаж, що заважає забрати свої метри. Думала, я не помітив?
Він вже був біля дверей, ще раз озирнувся:
Мріяла про ці стіни? Отримуй. Вони твої.
І пішов.
А Юстина довго сиділа, стискаючи той холодний папір. Вона перемогла. Хоч що отримала все. І відразу зрозуміла, що насправді програла.
***
Минуло вже багато років.
Батько і Лідія далі разом. Юстина іноді бачить їх у магазині на Липках або у парку завжди тримаються за руки. Батько постарів, але очі його сяють біля Лідії.
А Юстина живе сама.
У трьох кімнатах, з євроремонтом і новими меблями.
На вихідних їздить на дачу все гарно й охайно.
Тільки от щастя десь загубилося
Юстина давно вже зрозуміла: батько віддав їй все не зі зла. Він дозволив їй зробити вибір, який вона вже зробила сама стіни замість людей, документи замість кохання.
Вона обміняла тата на квадратні метри. І це найгірша спадщина, яку вона коли-небудь отримувала.
