Мені зараз тридцять три, але й досі, зі смутком і соромом, згадую те, що сталося, коли мені було вісімнадцять, майже девятнадцять.
Я навчалася у Львівському університеті, життя було спокійне і впорядковане.
Ми не були багатими, проте не знали нестачі.
Моя мама вчителька математики у ліцеї, тато стоматолог.
У нашому домі завжди панували затишок, стабільність, хліб і спокій.
Приходила пані Оксана прибирати, тож мені залишалося лише стежити за своєю кімнатою та вчитися.
З дитинства я звикла: моя місія мати хороші оцінки і не створювати проблем.
В університеті вже понад рік я зустрічалася з хлопцем.
Його звали Тарас.
Він був тихий, вихований, походив з такої ж родини, що й я; старанно навчався, вмів поводитись, і моїм батькам він подобався.
Ходили ми в кіно, смакували морозиво під каштанами на площі Ринок, гуляли по Стрийському парку.
Все було рівно, передбачувано, без істерик і драм.
Я тоді ще не знала, що спокій це окрема розкіш.
На святкуванні у однокурсниці я зустріла іншого.
Він приїхав на мотоциклі, неймовірно відрізнявся виглядом, говорив голосно, сміявся надривно, не навчався, а працював у автомайстерні.
Звали його Богдан.
Тієї ж ночі він почав писати мені, чекати під корпусом університету, казати: “Ти занадто яскрава, щоби бути з тими сірими хлопцями”.
Я почала таємно зустрічатися з Богданом.
Брехала Тарасові, батькам, друзям.
З Богданом життя було, як на голках: поїздки на мотоциклі, крафтове пиво на розі, гучна музика, спонтанні пригоди, шалений ритм.
Я почувалася “живою”, не такою, як всі, ніби бунтівниця.
Минуло кілька місяців і він запропонував жити разом.
Я не мала сили чесно розірвати стосунки з Тарасом не знала, як, просто втекла.
Однієї ночі склала речі, коли батьки вже спали, залишила записку і пішла.
Прийшла до Богдана у його дім на околиці міста, де він мешкав із батьками.
І там почалась реальність.
Малесенька затісна хата, розкидані речі, сперте повітря.
Я вставала не в університет, а щоб робити сніданки, підмітати підлогу, мити вікна і санвузол, прати речі вручну.
Я не вміла нічого, окрім як зварити гречку та посмажити котлету.
Його мама Лариса Василівна дивилася з іронією, коли їжа була надто простою.
Його батько постійно бурчав.
Я ховалася в крихітній ванній і плакала почувалася нікчемною.
З університету довелося піти не мала ані коштів на проїзд, ані часу на навчання.
Богдан змінився.
На СТО він щоразу пив пиво після роботи, “бо спека”.
Вихідними не зявлявся вдома, пропадав з друзями.
Вертався пяний, кричав, дорікав на безлад, заявляв: “Ти навіть не знаєш, як бути справжньою жінкою!”.
Ображав, називав розпещеною, безглуздою, твердив, що мої батьки мене нічому не навчили.
Мені здавалося, що я в пастці.
Не мала грошей, освіти, шансів кудись подітися.
Дні тягнулися, я постійно думала про своє минуле.
Про свою кімнату, білу постіль; про маму, що запитувала, чи я поїла; про тата, який підвозив мене до університету.
Про Тараса згадувала такий тихий, уважний був, так хвилювався за мене.
Я весь час питала себе: як я могла проміняти все це?
Одного дня я прийняла рішення.
Не сказала нікому ні слова.
Мене відправили по покупки в дешевий супермаркет на іншому кінці району.
Знали, що я завжди ходжу довго.
Я вийшла з порожньою торбою, обійшла кілька вулиць і замість магазину сіли на автобус на Личаків до батьків.
Весь час тряслася і боялася побачити їхню реакцію.
Двері відчинила мама.
Вона застигла на порозі а потім розридалася.
Я теж.
Майже десять місяців вони не знали, чи я жива.
Потім надійшов батько, мовчки обійняв мене.
Тієї ночі я спала у своєму ліжку чистому, теплому, без криків, без страху.
Тараса я вже не повернула він пішов далі своєю дорогою.
Але я знайшла знову маму й тата.
Повернулася у Львівський університет.
Взялася за навчання.
І тоді зрозуміла річ, яку було страшно визнавати: я не була тоді нещасливою.
Моє життя не було нудним воно було спокійним.
Це я не вміла цінувати хороше, поки не вдарилась об дно чужого зла.
