Щоденник, запис від середи.
Мій колишній хлопець завжди ховав мене від своїх друзів, бо, за його словами, «я не була на його рівні».
Я це знала ще з самого початку, та все одно залишилася з ним.
Він виріс у заможній родині у невеликому містечку під Львовом його батько займався великим бізнесом, мама ніколи не працювала, вони жили у величезному будинку і їздили на новенькому авто.
А я мешкала на околиці, працювала касиркою у супермаркеті, допомагала мамі справлятися з витратами вдома.
Познайомилися ми у кавярні, де я щоранку купувала собі каву перед зміною.
Він швидко став дзвонити, писати мені, кликати на побачення.
Спочатку все видавалось чудовим, але щось не давало мені спокою.
Він ніколи не водив мене до своїх знайомих.
Ми завжди обирали маленькі кавярні в інших районах, ті, де нас точно ніхто не впізнає.
Якщо траплялося перетнути когось знайомого у центрі міста, він одразу відпускав мою руку і шепотів: «Ходімо ось туди, в інший бік».
Я спитала, чому так поводиться.
Він сказав: «Мої друзі такі прискіпливі, не хочу зайвих балачок».
Я проковтнула цю відповідь.
Вперше я дійсно відчула всю ситуацію на одному зі святкувань.
Він покликав мене на вечірку.
Я дуже старалася, купила собі нову акуратну, але просту сукню, зробила легкий макіяж.
Вже при вході прошепотів мені: «Почекай тут біля бару, я привітаюся з кількома знайомими».
Минуло двадцять хвилин.
Потім сорок.
Я бачила, як він із захватом сміється, фотографується, обіймає людей і ніколи не зі мною.
Коли я підійшла ближче, він поставив руку переді мною і сказав: «Ти зачекай трохи надворі».
Згодом він вийшов і пояснив: «Тут поважні люди, не хочу, щоб тобі було ніяково».
З часом його коментарі почали ранили все більше.
Він казав, що я розмовляю «надто по-простому», що мені варто змінити стиль одягу, що не викладатиме зі мною спільних фото у соцмережах, бо «в нього сімя дуже закрита».
До себе ніколи не запрошував.
З його батьками я не була знайома.
Коли покликала його на мамин день народження, він завжди знаходив відмовки робота, машина, втома.
А якщо у нього траплялось свято в його колі, він міг зникнути на всі вихідні.
Якось я запитала прямо: «Ти соромишся бути зі мною?» Він помовчав кілька секунд і відповів: «Не соромлюсь просто ми з різних світів.
Ти хороша людина, але мої друзі зовсім з іншого кола.
Я не хочу, щоб мене засуджували».
Його слова зламали щось у мені.
Я тоді спитала: «А ти сам можеш мене засуджувати?» Лише знизав плечима.
Найгірше було побачити фотографії у нього в профілі з колегою дочкою знаного адвоката у Львові.
Ресторани, гучні вечори, посмішки, відмітки на фото.
З нею він позував, пишався, а про мене ніхто навіть не знав.
Коли я запитала, він сказав, що це «просто подруга».
Ми посварилися по-справжньому.
Я тоді сказала, що не буду більше нічиєю таємницею.
На це він відповів: «Якщо тобі не підходить, розходимося».
Так воно й сталося.
Ми розійшлися того ж вечора.
Я поверталася додому кілька кварталів пішки, плакала.
Через тиждень він уже офіційно зустрічався з тією дівчиною.
Я ходила на свою роботу, а у соцмережах дивилася його нові фото з дорогими костюмами, поїздками, ресторанами.
Він так і не вибачився, навіть не зізнався, що вчинив боляче.
Тепер я точно знаю, що цілий рік була дівчиною, котру не мали бачити.
Тією, що жила лише за закритими дверима, нікому не достатньою для спільного фото.
І це зникає не відразу.
