Ой, та що ти, сусідко, жадібна! Ще й огірків пошкодувала? У тебе ж вони й так переростуть, пожовкнуть, а в мене ж онуки приїхали їм же вітамінів треба! Ми ж не чужі, паркан у нас один, сусіди ж!
Галина перегнулась через низеньку металеву сітку, що розподіляла наші дачні ділянки на херсонському масиві Сонячний, і її вилицева, румяна, як яблуко, обличчя розплилося у залищкованій усмішці. В одній руці вона тримала емальовану миску вже наполовину вщерть заповнену моєю полуницею, а другою тягнулася до куща смородини, який ріс з мого боку.
Я стояв на колінах в морквяній грядці, виривав терпіти не можу які дрібні буряни, і аж нараз розігнув спину. Поперек боляче закрещів. Витер піт з чола запиленим тильною долонею, подивився на Галину тяжким поглядом. За ті три роки, відколи ми з Надією взяли цю ділянку й зробили з буряного пустиря зразковий город, це «свої люди» я чув не раз.
Галино, спокійно, але твердо кажу. У тебе теж полуниця росте, бачив. Що ж свою не збираєш?
А що там збирати! відмахнулась вона, ні трохи не соромлячись. Дрібнота одна й кисла, та ще й довгоносик все виїв. Я ж не майстриня, як ти, з цими підживленнями морочитись, у мене все, як Бог дав. А в тебе ягода кілограмова! Гріх такий врожай пропадати дати! Тим паче, вас із Надійкою удвох, куди стільки? Переросте ж, не переживеш!
Я видихнув. Тутешня логіка була міцніше за бетон якщо щось є у когось в достатку, той має ділитись із ледачими сусідами незалежно від їх справжніх старань.
Ділянка Галини сумний ландшафт: криві яблуні, мохом порослі, грядки бачать сапу лише на Трійцю чи Маковія, і вічний кульбабник, хлопці якого літають й сідають і на інші ділянки. Галина, якщо і приїжджала на дачу, то лише щоб відпочивати поколядавши в гамаку, посмажити на цеглі дешевої ковбаси, і на повну слухати «Радіо Україна».
А от я затятий аграрій. Знаю кожен кущ на імя, сортові томати замовляю поштою із Запоріжжя, прокидаюся о пятій ранку парники відкрити, лягаю вже по сутінках, як закінчу усе поливати й підвязувати. Ні одна помідорка, ні один огірочок не народжувався без моїх нервів, болю в спині та недоспаних ночей, коли мороз у квітні.
Галино, постав назад миску, кажу. Я збираю полуницю на варення. Кожна ягода на рахунку.
Ну почалось театрально закотила вона очі. Ото вже й пошкодував людині! Трохи взяла, онукам смаколик, не забираєш же у дитини? Тут же не на продаж!
Поки я не дійшов до паркану, вона хвацько кинула до рота велику полуничину, показово пережувала й попливла до свого будинку, понісши здобич.
Стою серед грядки, відчуваю, як зсередини підіймається беззвучне обурення. Надія вийшла з садового сараю з мотикою. Вона бачила сцену, але втручатися не стала не любить жіночих сварок.
Знов Галя пасеться? питає, підходячи до мене.
Пасеться, зітхаю. Як козел у сусідських буряках. Це вже зухвалість. Минулої неділі поки ми їздили в Нову Каховку, вона зрізала кабачки мовляв, Ви все одно їх забудете, а вони перерастають!. А сьогодні полуницю в наглу.
То поставши паркан з штахетником, запропонувала Надія. Два метри заввишки.
Не можна, відказую. По статуту нашого кооперативу лише сітка або легкий паркан, щоб тінь не кидати. І гроші зараз не ті, хіба цьогоріч теплицю ж тільки розтягли.
З кожним тижнем ситуація гіршала. Липень видався спекотний, врожай чудовий. Помідори наливались гронами, огірки хрумкі, перці наливалися соком. Чим більше було, тим частіше Галину бачив біля паркану.
Одного разу, якось суботи, до Галини наїхала гурма гостей. Гомінка компанія з десятка, музика, пиво ящиками. Ввечері, коли я поливав квіти, Галина, вже весела, підходить до паркану.
Слухай, гукає, виручай, як сусід! Закуску бракує, салатик би! Дай помідорів своїх Херсонське серце і зелені до пучка. До магазину пішки далеко, а гості просять святково!
Я обережно перекрутив шланг. Вода полилася під кущ мальви.
Галя, мої помідори ще не дозріли всі. А стиглі завтра повезу дочці у Кривий Ріг.
Ой, не прибідняйся! знов кидає через паркан. Видно ж, висять червоні, як ліхтарі. Тобі жалко для людей, чи як? Не чужі ж! Я тобі шоколадку куплю!
Ні, сухо кажу. Ні.
Галина миттєво змінилася на обличчі. Усмішка щезла, очі примружились.
От і живи зі своїми помідорами! Щоб вони у тебе всі потріскали! Сусіди копійки їй шкода. Тьху!
Пішла, грюкнувши хвірткою. Весь вечір з її боку глузування, регіт, обривки то вони куркулі, та за дві гривні удавляться, її овочі отрута, тільки своїм їсти!. Було так прикро, аж сльози хотілося. Пішов у дім, увімкнув телевізор, заглушив усі звуки.
Вранці, виходячи на подвіря, мало не обімлів. Двері у теплицю з полікарбонату відчинені. Серце впало. Біжу до грядок.
Що й казати. Найбільші грона томатів зірвано варварськи. Гілки поламані, на землі валяються зелені недоспілі помідори зірвані нашвидкуруч. Огірків теж поменшало. А куш з кропом і петрушкою аж лисини: вирвано з корнем.
Стою, дивлюся на все це лихо Це не просто крадіжка. Це зневага до роботи, часу, самої людини.
Надю! покликав дрожачим голосом.
Жінка швидко прийшла, глянула й зморщила брови.
Це вже не жарт, це крадіжка, каже. В міліцію!
Яка міліція, хто доведе? Камер нема. Вона відмажеться, скаже ми самі зірвали, чи на неї наговорили. Галя може горло рвати будь-кому.
Підійшов до паркану. На їхньому дворі тихо, тільки кілька порожніх пляшок на веранді і миска з салатом: видно помідори Херсонське серце і мій кучерявий кріп.
Досить, кажу, і сам чую, як зазвучала сталь у голосі. Я довго терпів, намагався по-людськи. Тепер інакше. Але мудро.
Що надумав? насторожилась Надія. Тільки ж без доріжок, не треба поліції.
Жодного криміналу, шмигнув я. Психологія і трохи хімії.
План оформився за годину. Поїхав до садового центру у Херсоні. Повертаюсь із набором: яскраво-жовтий захисний костюм, респіратор, оприскувач, пять пакетиків звичайного харчового барвника синього кольору та пляшка найдешевшого дігтярного мила.
Ввечері, коли сусіди після застілля сиділи на веранді й хмурили чай, у мене почалось шоу.
Надів костюм, респіратор, окуляри, гумові рукавиці. Надія стару куртку та марлеву повязку. Пішли до теплиці.
Я показово розвелу у відрі воду, додав синій барвник, півпляшки дігтярного мила. Суміш була вразлива: чорнильна й різкого запаху. Перелив у оприскувач.
Надю, відійди! гукнув спеціально голосно, через респіратор. Голос глухий, тривожний. Це дуже сильна хімія! Без костюма підходити не можна!
Починаю оприскувати помідори, перці, капусту. Вода лягає жирними блакитними плямами. Все виглядає так, ніби город атакував вірус чи обробили якоюсь отрутою.
Галина, зацікавлена, підходить до паркану.
Ти що робиш, пожежа? Отрута якась? Тхне на весь масив!
Гірше, Галя! вигукую я. Новий грибок із Туреччини завівся мозаїка. Кажуть, може загасити врожай за ніч. Купив експериментальний препарат. Агрохім-Яд. Дуже сильний вбиває все живе окрім рослин.
Все живе?! відступила.
Комахи, миші, навіть птахів! І для людини якщо зїсти хоча б ягідку до 21 дня отруєння. Печінку вбиває. А потім усе чисто. Тому й у костюмі ризикую.
А якщо торкнутись?
Лише якщо одразу руки вимити кислотою чи спиртом. А з слизовою краще не пробувати. Я навіть костюм спалю.
Галина мовчки остовпіла й повільно відійшла.
Чуєте, не їжте салат! почулася її репліка. Гидкий смак, гіркий! Ще, не дай Боже, з тієї хімії.
Я усміхнувся під респіратором. Операція «Халява» почалась.
Цілий тиждень Галина обходила город десятою дорогою. Діти до паркану не підходили кричала Не дихайте в той бік! Відрава!. Я із Надією спокійно ввечері змивав харчовий барвник з огірків вони ростуть швидко і їли на здоровя. Помідори ж лишали з синьою плівкою.
Але Галина не проста. Через тиждень страх вивітрився, а цікавість жива.
А що це ти огірки їси? гукає. Сам сказав: три тижні тримати, а сам хрумтиш.
Так я магазинні взяв. Свої лізти не ризикну. Вон висять, сині. То куплені смак так собі, а що робити?
І барвник досі тримається? Дощ був.
Препарат проникає в листочок. Триматиме місяць, мінімум.
Галина тільки фиркнула та пішла, гримнувши хвірткою. До грядок не рвалася.
Але в серпні, коли пішов основний збір, барвник майже змився. Галина, певно, вирішила, що карантин минув. Чи жадібність пересилила.
Я збирався на пару днів до Львова у справах. Перед відїздом повісив старий навісний замок, а на сітку, біля межі від Галини, приладнав ламіновану табличку, роздруковану на принтері.
На ній було написано:
*Увага! Територія під відеоспостереженням. Ділянка обробляється експериментальними агрохімікатами 3-го класу небезпеки. Вживання плодів без спеціальної нейтралізації незворотні наслідки для ШКТ. Адміністрація товариства попереджена. При проникненні викликається поліція.*
Про камери чиста брехня, але звучить серйозно.
Повернувшись за два дні, бачу: Галина біля паркану свариться з головою кооперативу, Іваном Семеновичем, серйозним чоловіком.
Іване Семеновичу, подивіться, що робиться! верещить вона, тикаючи на мою табличку. В нас сімю труять! Відеокамери! Може, мене шпигує! І з тією хімією ледь внучка не отруїлась! Забороніть їй!
Голова зняв окуляри, побачив, що я підїхав, помітно полегшено подихнув.
Миколо Миколайовичу, доброго дня. Сусідка скаргу подала
Жодної забороненої хімії, Іване Семеновичу. Табличка для профілактики крадіжок. А то якісь шкідники людей на врожай потягнуло! А щодо онука Якби не лазили в город, животи не боліли б.
Це я лазила? заголосила Галина. Докажи! Не спіймали не крала!
А в мене відео є, кажу холодно, дивлюся прямо у вічі. Реальні камери з датчиком руху. Хочете зараз подивимось, хто минулого тижня через паркан лазив, а хто кріп рвав. Заяву до дільничного якраз готую.
Галина розгубилась, пішла червоною. Вона хвилювалась не знала, може й справді поставили камери. Сором переміг нахабство.
Та не треба мені твоїх отрут! крикнула. Сам їж! Я й сама вирощу кращі!
Пішла додому, гримнувши дверима.
Голова кооперативу глянув на мене, на табличку, на ледь сині помідори. Посмішка у вусах.
Миколо Миколайовичу, то у вас і правда така хімія?
Харчовий барвник і мило, Іване Семеновичу. Від попелиці добре. Від нахабних сусідів найліпше.
Все зрозумів. Табличку залишайте для профілактики.
З того часу відносини перейшли у холодну війну. Галина не вітається, відвертається й розповідає всім, що я відьмак і труїтель. Я не перечу. Головне, що врожай цілий.
Але диво сталось навесні. Приїхавши відкривати сезон, бачу у Галини кипить робота. Сама, крекчучи, перекопує грядку. Криво, косо, зате копає. По боках стоять розсаду своя, хоч і невеличка, квола.
Я підійшов до паркану, Галина аж вирівнялась, лопату сунула ледь не сторч.
Що треба? Вистежуєш?
Помагай, Галино, кажу лагідно. Тільки не копай глибоко, там глина трохи піску вложи.
Сама знаю! відказала. Без підказок зможу! Своє то своє, без твоїх ”хімій”!
Та й правильно, усміхаюсь. Своє завжди смачніше.
До середини літа на Галининому городі зявились перші, хоч і кривенькі, огірочки й маленькі томати. Вона, як агроном «з медаллю», ходила біля них рушником і вже через паркан не нишпорила.
Якось увечері бачу відганяє сусідських дітьків від власних грядок.
Ану, геть! кричить. Тут не поле, тут праця! Потопчете!
Я з Надією переглянувся над мангалом і тихо сміємося.
От бачиш, кажу. Ти паркан, а воно працювати треба вміти. Це найкраще виховання.
Восени, коли йшли закривати сезон, Галина підійшла сама. В руках банка з домашніми малосольними огірками трьох сортів.
Ось, буркнула, простягаючи через сітку. Спробуй. Свої. За рецептом із журналу.
Я взяв банку, як дорогий подарунок.
Дякую, Галинко. А я тобі дам насіння, гарний сорт. Його саджати треба в лютому, покажу, як.
Ну можна, сказала, зніяковівши. Якщо ж не шкода.
Не шкода, кажу. Для тих, хто власною працею для тих нічого не шкода.
Постояли мовчки, дивилися на городи під жовтим осіннім сонцем. Табличку змило дощами, але невидима межа поваги залишилась міцнішою за будь-який паркан.
А помідорів у тому році я закрутив рекордно багато і жоден не пропав.
