Мені сорок один, і я одружена зі своїм чоловіком відтоді, як мені було двадцять дві. Два місяці тому в моєму сні почала проростати думка завжди незнайома, незручна. Я ніколи не казала цього вголос: здається, я жодного разу не була закохана в нього так, як люди описують кохання. У тій вечірній химері я сиділа серед кімнати під тремтливим світлом телевізора, і раптом запитала сама себе чому в животі ніколи не танцювали метелики, не било солодке неспокійне серце, не хотілось бігти й обіймати? Спогади закручувалися, і уява витворювала дивні пазли.
Я народилася в сумному домі: тато пив до сутінок, повертався пяний, розмінював гривні на пляшки, і розбивав тишу сварками. Мама прибирала квартири чужих людей, щоб додати щось до того, чого бракувало. Дитинство моє було, як вечірній Львів сповнений гомону, напруження, втоми. Підлітком я тільки й думала про втечу: про власну кімнату, ніч без криків, ранки без страху. Любов була для інших, а мені хотілося втекти з тієї оселі у світи.
Коли я зустріла свого чоловіка, мені було двадцять дві, а йому вже тридцять дві. Здавалося, що він старший за час, бо вже після місяця знайомства у сні він казав, що ми житимемо разом, що він допоможе, що наше буде серйозним. Я не питала себе, чи люблю його. Я побачила двері втечу з дому, шанс на нове життя. Все відбулося швидко я зібрала речі і пішла. Не було ні довгих думок, ні сумнівів лише наївне бажання залишити старе.
Життя моє не було поганим. Він хороший чоловік працьовитий, відповідальний. Нам ніколи не бракувало їжі, завжди вистачало на оренду, а потім ми навіть купили квартиру в Києві. Він обожнює наших дітей і дбає про все. Я ніколи не мала доказів його зради чи гучних сварок. Збоку наш шлюб виглядає ідеальним, наче сон про спокій. Саме це й дивує мене найбільше, бо немає конкретної причини для тієї порожнечі в душі.
Я люблю його. Поважаю. Вдячна за багато всього. Він дав мені затишок, стабільність. Але коли оглядаюся у сновидіннях своєї памяті, розумію я ніколи не відчула тієї шаленої, палкої любові, яку описують інші жінки. Не було ревності, страху втратити, не було хвилювань при чеканні вечора. Моя любов була, як вранішня кава з варениками звичка, партнерство, вдячність, але без вогню.
Я не думаю про розлучення. Не шукаю іншого. Не хочу руйнувати сімю. Проте усвідомлюю щось, що не могла вимовити: можливо, те, що я називала любовю всі ці роки, було просто потребою, бажанням безпеки, мрією втекти з мрячного дитинства. І зараз, у свої сорок один, з дорослими дітьми і влаштованим домом, розумію це.
Іноді я відчуваю провину, навіть коли думаю про це. Запитую себе: “Як ти можеш сумніватися у тому, що дало тобі спокій?” Але одночасно відчуваю, що справедливо зізнатися. Може, я люблю по-іншому. Може, я була змушена вчитися виживати перш, ніж навчитися кохати. Не знаю. Але знаю, що ця думка підняла хвилю почуттів, які я носила у собі з тих часів, коли була маленькою Соломією, яка лише хотіла втекти із дому.
Що б ви зробили на моєму місці?
Прошу поради…
Мені 41 рік, і я заміжня за своїм чоловіком з 22 років. Два місяці тому я почала замислюватися над тим, що ніколи раніше не наважувалась вимовити вголос: я не впевнена, що…