День, коли я пішла на розлучення у весільній сукні
Коли мій чоловік Павло сказав, що хоче розлучення, я відчинила шафу й дістала свою весільну сукню.
Що ти робиш? розгублено спитав він.
Одягну ось це й піду до суду, сказала я, струшуючи з сукні пил.
Та ти що, Оленко? Не можна йти розлучатися у весільній сукні!
Чому б і ні? А ти одягнеш свій весільний костюм. Якщо в ньому клявся мені у вічному коханні, то й розрив даси у ньому ж.
Я бачила, як він намагається знайти аргументи, але не може вигадати жодного пристойного. Через двадцять хвилин він рився в шафі, мимрячи собі щось під ніс, шукаючи свій костюм.
Коли ми прийшли до Печерського районного суду, охоронець і касирка заціпеніли. Одна пані крикнула: «Вітаємо!», а друга штурхнула її й прошепотіла: «Ти що, не бачиш вони розлучаються!»
Суддя ледь не впустив ручку, коли ми зайшли. Я у всій красі: біла сукня, фата, мереживо. Павло у смокінгу, з краваткою-метеликом і начищеними туфлями.
Пані, спитав суддя, намагаючись стримати сміх, чи можна дізнатися, чому ви у весільній сукні?
Ваша честь, пояснила я, стоячи рівно, саме в цьому вбранні цей чоловік обіцяв мені «доти, доки смерть не розлучить нас». Оскільки смерть нас ще не розвела, а він хоче розірвати обіцянку, нехай зробить це, споглядаючи мене такою, як у той день, коли обіцяв до самої смерті.
Павло подивився на мене очима, повними сліз.
Я ніколи тобі не брехав, Оленко. Того дня я справді тебе кохав.
А тепер? спитала я, і голос затремтів.
Суддя покашляв.
Знаєте що, дам вам півгодини перепочинку. Вийдіть, поговоріть. Якщо повернетеся в цих самих убраннях і з тією ж рішучістю розлучатися, ми продовжимо, але щось підказує мені, що вам ще є про що поговорити.
Ми вийшли у коридор. Павло поправив мені фату, яка сповзла набік.
Ти гарна, як у той день, промовив він.
Ти теж добре виглядаєш, призналася я. Хоч і дурник.
Ми стояли у коридорі, неначе на весіллі, посеред будівлі суду, не знаючи, що робити далі.
А якщо несміливо запропонував він, замість розлучення підемо поїсти весільного торта й згадаємо, за що одружилися?
Можливо, справжнє кохання це й є бажання навіть для розлучення вдягти те саме, що й для шлюбної церемонії. А може, ми просто двоє драматичних людей, які так і не навчилися жити наполовину?
Іноді найважливіше це не забувати, з чого все починалося, і шукати розуміння там, де, здається, вже давно немає виходу. Життя часто дає нам другий шанс, якщо ми готові його побачити.
