Залишайся з дитиною. На весілля брата піду сама.
Мій чоловік учора повернувся з роботи якийсь похмурий, очі в підлогу. Питаю його про весілля: їдемо чи ні? А він мені, не дивлячись у вічі: Я, мабуть, сам поїду…
А я тоді що? питаю здивовано.
Чоловік хмикнув: Любонько, в січні заробітна плата була як вітер у полі. Скоріше за все, поїду сам. Ти з дитиною залишишся. Нічого страшного, три дні. Жити треба в готелі, їсти щось треба, ще й подарунок для молодят купити.
Ми тоді були ще молода сімя. Крутились у маленькій однокімнатній квартирі, яку нам подарували свекри (ну спасибі хоч за це). Я сиділа вдома в декреті донечці, Оксанці, вже майже два рочки було. На роботу не поспішала: з ким її залишити, як мама моя завжди при своїх планах? До речі, мама тоді працювала зранку до ночі, підробляла ще й онлайн-курси викладала.
Мама моя це окрема історія! Вона чи не щомісяця у відрядження літає: то Варшава, то Париж. По суботах тільки перукарня та масаж. Одного разу сказала: Ну якщо тобі сильно треба доньку подивлюсь, поки ти влаштовуєшся на роботу. Але щоб купити собі плаття чи фарбувати волосся це, доню, не до мене.
Добре знаю її характер: спочатку десять разів зітхне, а потім таки згодиться, але вже так, щоб я себе не дуже винною почувалась. Домовитись із нею то як організувати концерт в оперному театрі без підготовки.
А тут прийшло запрошення на весілля. Молодший брат чоловіка вирішив одружитися треба ж їхати у Львів аж на цілих три дні. Пішла знов до мами кажу: Ну, мамо, весілля ж не кожен день, онука вже великий, спокійний, не вередує. Мама довго бурчала, але виділила собі відпустку на ці три дні. Я була щаслива, мов у джерелі скупалася. Два роки з дитиною засиділася, думала: хоч на весіллі відісплюся, а може навіть і потанцюю…
Але не так сталося, як гадалося. Плани розбилися об чоловікове: Я їду сам. Він ще й розклади свої виклав: Ти ж толком нікого там не знаєш, з сімєю моєю не спілкувалась. Навіщо тобі ця подорож? Ти вдома, дивись за Оксанкою, а я поїду й повернусь.
Диво-логіка! Тобто він на корпоративи та відрядження їздить щомісяця, а мені чекай вдома, твоя справа борщ та пелюшки.
Зате тепер от думаю чому це він вирішує, що я маю робити? Чому всі впевнені, що мама зобовязана відпочивати, а я маю бути вічно на чергуванні? Теж людина, чесне слово!
Як на мене, мама і чоловік мої обидва чудеса в пірях. Так, бабуся не мусить возитися з онукою щовечора, але якось враховувати мої потреби могла б. А чоловіку того від розуміння, що я теж втомилася за два роки, не додалося. Любить він мене, ага…
От така історія. Героїня моя в цій ситуації зовсім засмучена. Ні підтримки, ні допомоги. Залишається лише сподіватися, що якось сама знайде вихід, та й скаже чоловікові все, що думає.
Дівчата, не забувайте ми ж у вільній Україні живемо! Ви ж маєте право на свою думку: на трішки щастя, на одну нову сукню та танець під Червону руту теж. Якщо чоловік вже й на це ображається то хіба це любов? Любіть себе й цінуйте тих, хто любить вас насправді. І не бійтеся висловлювати свої бажання та додавати трішки радості у своє життя!
