Та чи можна взагалі покласти на вас таку ношу? Навіть тато з Тетяною не схотіли взяти його…
Оксано, донечко, отямся ж! Кому ти заміж ідеш! схлипувала мама й поправляла мені квітчасту фату, яка наче сама росла на голові, розпускаючи пелюстки до самих вух.
То що не так із Дмитром? питала я, розгублено ковтаючи мамині сльози, наче кисіль.
Та як! Його мати продавчиня на базарі, як сварлива ворона, всім дорогу перекриває. А тато десь був, десь гуляв, де й загубився, тільки й знав у молодості, що пити і співати, а потім зник у якомусь сонному тумані.
Наш дід теж налягав на чарку, і бабцю по селу ганяв. Чим же він кращий?
Ти не порівнюй, дід був шанованим на селі, очолював сільраду, йому навіть у снах кланялися.
А бабусі що з того? Вона боялася його як примари. Я ще маленькою памятаю, як у неї завжди руки тремтіли. А я з Дмитром маю зовсім інший шлях. Не треба людей міряти чужими батьками.
Ось підуть у вас діти, тоді зрозумієш! затято вигукнула мама, а я лише подихала.
Важко жити, коли мама на Дмитра коситься. Але ми таки справили весілля таке гучне, що козли на сусідньому пагорбі здіймалися на задні ноги і почали жити у домі, що залишився Дмитру від дідуся з бабусею, батьків того самого зниклого гуляки. Дім стояв, як величезний пень облізлий з одного боку, але затишний з іншого; поступово Дмитро перебудував його на сучасний маєток: тепер у нас навіть у крані текла вода з травами, а в спальнях лунали народні пісні.
І де мама раніше очі тримала?
Через рік, наче на порозі виросла тополя, народився наш син Олесь, а через чотири донечка Зоряна. Як тільки діти хворіли або щось викидали мама одразу зявлялася з торбою печалі: Ой, я ж казала! Маленькі діти маленькі біди, а виростуть з такою спадщиною, ще й біду в хаті заведуть!. Я на такі слова як на дощ: чую, але не промокаю, бо знала мама вже, як стара лялька, повторює все з інерції. Дочка всупереч її серцю вийшла за свого.
Мама завжди прагнула: хай усе по її навіть вітер по селу мусив змінити напрямок, якщо мама так вирішила. Та з роками, в потаємних глибинах її залізної душі, таки прижилося розуміння: Дмитро найкращий, золотий з усіх боків… Однак ніколи б вона не визнала власну неправоту, чи не так? А онуків сварила більше зі страху, ніж з серця; а сама, як треба було, перша б у річку стрибнула за ними.
Але часом, тривога про великі біди розцвітає у душі, що ж поробиш із минулим?
Діти росли швидко, як сонячні підсніжники. І от вже син Олесь закінчує одинадцятий клас, готується до дорослого життя, як мандрівник до весняної мряки. Його студентські дороги ведуть у престижний університет на околиці великого міста сто сорок три кілометри по сонній трасі, де дерева наче слідкують за машиною.
А материнське серце ті кілометри сприймало як ущелину між Землею і Місяцем: страшенно далеко, аж до зоряного пилу! Чотири ночі поспіль я блукала у власних снах, уявляючи Олеся: чи не замерз він, чи добре поїв, чи не зіпсується в місті бо Олесь у мене такий світлий, чистий хлопець!
Спочатку жив у студентському гуртожитку у кімнаті, що пахла пилом від старих книг. Та моє серце не витримало, вмовила Дмитра: хай зніме сину квартиру. Олесь на той час вирішив частину платити сам, навіть підробляти в інтернеті він же, як у добрій казці, розумний, гнучкий.
Я на вихідних мчала за місто, ніби мишка за сиром: перевіряла, допомагала, прибирала, готувала Дивно, але у Олеся в квартирі панувала чистота, а їжа завжди смачна, то котлети парові, то капусняк з глечика. Хоч вдома за собою не прибирав любив жити як у вихорі.
Та ці мої поїздки набридли Дмитру.
Оксано! Досить вже тримати Олеся коло своєї спідниці! Не даєш дитині вільно дихати, і мені ні хвилини Он піду до Гали, листоноші вона й обійме, й заспіває!
Пожартував, та серце аж похололо: як же я без Дмитра, якщо він до Гали подасться? Ні-ні! Та й справді час було спинитися й відпустити сина.
Я ще трохи поводилась куркою-квочкою, та зрештою навчилась жити з думкою: син дорослий, хай літить, а я спостерігаю за його польотом.
А дарма… Якось дзвонили з деканату: мовляв, Олесь пропускає заняття, мало не на порозі виключення. Як це може бути? Мій Олесь? Помилка!
Я спалахнула, як зоря, взяла відгул і в місті опинилася раніше, ніж сонце зійшло. Олесь аж замерз несподіванкою був мій приїзд. Але головне він не встиг заховати причину своїх прогулів.
А причина дівчина Ярина. Обличчя немов опечене сонцем, з очима, як вода на світанку. Все б нічого, а ще в квартирі однорічний хлопчик, немов хмаринка після літнього дощу.
Я одразу все зрозуміла: ця Ярина з малим на руках хоче закрутити сина, обвести навколо пальця. Я, хай і сучасна мама, не з тих, хто одразу приймає нову реальність: Олесь ще не того віку, щоб про одруження думати й дітей виховувати, а Ярині, дай Боже, років вісімнадцять!
Всередині роїлася буря, але я вдихнула привіталася з Яриною, а Олеся повела на кухню говорити, як соловей уночі.
Олеже, ти закоханий по самі ягоди? питаю, з напівусмішкою, як крізь сон.
Дуже, мамо, відповів він, і очі його сміялись.
А навчання? запитала я, обережно, як журавель у джерелі.
Знаю, що запустив, але період такий. Все налагоджу.
Який період, розкажи?
Це не мій секрет, мамо, трохи згодом, коли ближче познайомишся з Яриною.
Я взяла паузу розуміла, щось незвичайне. Повернулась додому й одразу почала лаятись із Дмитром.
Це все твоя свобода! До чого довела! Що далі робити?
А що сталося? питає він, оптиміст. Чим тебе не влаштовує дитина, якщо Олесь її вже любить?
І ти готовий стати дідом?
А чому ні? Я давно до того готувався!
Але ж не чужу дитину!
Оксано, хіба буває чужа дитина? Подумай.
Дмитро пішов у іншу кімнату, а я ходила, немов у полоні собаки з трьома головами; злість поступово згасла, відчувала чоловік має рацію.
Дитина невинна. Ярина теж, мабуть, жертва обставин. До світанку розплакалась, а потім притулилась до Дмитра, що спав на дивані під тремтячим ліхтарем.
Пробач, Дмитре. Я вас усіх просто дуже люблю
Йди до мене, дурненька! обійняв, укрив ковдрою і щастя, як теплий травневий дощ, на губах оселилося.
Ну, буду бабусею! І що з того? Хлопчик, що жив у сина, таке диво, Микитку звуть.
Але все заплуталося, як вузол в старій торбині. Незабаром Олесь заявив, що переходить на вечірнє в університеті і з Яриною думають одружитись.
Я вже не поспішала з висновками дала собі час розмотати клубок. Ми з Дмитром поїхали у місто впевнена була, допоможе нам вирулити, не натоптати біди.
В передпокої Ярина зустріла нас зі сльозою на щоки:
Пробачте мені, будь ласка, я не хочу навязувати Олеся, але він впертий, ви, мабуть, знаєте
Упертий не те слово, засміявся Дмитро, скидаючи черевики, але розумний. Якщо вирішив, то значить так треба. Давай, Ярино, зваримо гостям чаю я тільки що сто сорок три кілометри їхав!
Ой, вибачте, метушилася Ярина.
У кухні чай парував, Дмитро закусував домашнє печиво, і тут повернувся Олесь із магазину а в очах у нього змінилась уся картина світу.
Ви вирішили одружитися? питає Дмитро.
Так, і не обговорюється, твердо відповідає син.
Чому так поспішно? Нову дитину чекаєте?
Ні, що ви! Ярина аж почервоніла.
У мене промайнула божевільна думка в стосунках у них ще й не зявилась та близкість, але
Тож чому поспіх?
Інакше Микиту заберуть до дитбудинку, тихо каже Ярина.
Чому? серйозно питає Дмитро.
Бо мама пішла засвіти насилу мовить Ярина, і губи тремтять.
Ярино, ти не зобовязана тут щось пояснювати, кидає Олесь. Мамо, тато, достатньо прийняти те, що я казав. Деталі наша справа!
Олесю, зачекай, перебила його Ярина. Якщо ми разом, то ваша родина моя сімя, мені не можна приховувати
Дівчина замовкла, ми з Дмитром перезирнулись.
Ярино, Микитка твоя дитина? осмілилась я.
Ні, Микита мій брат, по матері. Батьки різні
Тут я мало не кинулась цілувати всіх; але стрималась. Ярина продовжила:
Моя мама померла у в’язниці вроджена вада серця. Їй казали, що має не впоратись, але вона трималася довго… У мами був запальний характер. Після сварки зі стареньким на переході потрапила до вязниці, навіть сільські газети писали. Тато забрав мене, ще до маминого звільнення, і я жила з ним і Тетяною, його новою дружиною. З Тетяною у мене добрі стосунки, і саме її вважаю справжньою матірю.
А три роки тому мама закохалась у Дениса, на десять років молодший. Народився Микита. Я часто бувала у них, усе було тихо, але сусіди казали на суді, що постійно чули сварки. Якось мама штовхнула Дениса, він упав, отримав травму й через два дні помер. Маму заарештували…
А мама померла у слідчому ізоляторі, не дочекавшись суду серце Не судіть суворо, вона була немов колібрі яскрава, непосидюча, некерована. Але я її любила
Пробач, що довелося все це розповідати, нарешті сказав Дмитро, але ти маєш рацію: ми сімя.
Мені хотілося вигукнути: Олесю, не треба нам такий рід! Наші непорочні!. Але уява намалювала, як я сама у фаті, а мама ридає, не пускає до Дмитра. Я подумки вліпила собі ляпас: не можна судити людей за їхніми батьками!
Одразу виникла навіжена ідея подивилася на Дмитра, побачила усмішку: він вже погодився!
А як вам варіант: ми з Дмитром оформляємо опіку над Микитою, а ви закінчуєте навчання й одруження почекаєте?
Як це? здивувалася Ярина.
Тато, перестань! вигукнув Олесь.
Микиті в селі рай: і дитинство розкішне, і ми доглянемо. Хочете заберете пізніше.
Твоя сестра вже доросла, більше хлопцями захоплюється, ніж батьками, жартувала я.
Вирішуй, Ярино!
Як можу я покласти таку ношу? Навіть тато із Тетяною не схотіли взяти
Тут сам винуватець розмови прокинувся сповз із дивану, приповз на кухню і простягнув ручки не кому-небудь, а Дмитру.
Ой, яка важка ноша! сміючись змахнув Дмитро, підняв Микиту на руки.
Дивись, Дмитре, ще батьком станеш, а не дідом, засміялася я крізь сни.
А ти почекай, вночі покажу тобі дідову сторону, погрозив кулачком.
Діти трохи побурчали, але згодились: Микиту забираємо до себе. Оформити опіку виявилось просто якось усе закрутилося, ніби в потоці літнього дощу.
Жінка із служби сказала: зараз так багато сімей приймають малюків: діти виросли, а тепло й ніжність ще хоч греблю гати. Та й у нас обох енергії на вітер, наче сонця в серпневому полі. Ми омолодилися, доглядаючи Микиту.
Я, вставши вночі, плакала від щастя. Мама ж, як завжди, сварила: Ой, Оксано, що ви робите?! А чиї це оченята злипаються хто це вже до сну хилиться?… Про що думаєте, Оксано? А хто там сховався у шафі?.. Ох, не знаю!
А потім: Де мій Микита, куди він подівся?..Відгукнувся сонний Микита, простягнув до мами обидві рученята й сказав, як вирокзаспів:
Я тут!
Мама розчулено усміхнулась, сіла поруч і взяла його на коліна: їй так було легше приймати цей новий безлад, у якому стало ще трохи більше любові. А я дивилася на цю сцену і знала: минуле вже розчинилося в турботах про майбутнє, як цукор у чаї.
Наш дім знову наповнився гучним дитячим сміхом, дрібними сварками через іграшки, запахом малинового варення й тихою радістю, що не питає дозволу ні в кого з родуплемені. Олесь часом забігав погостювати з Яриною, а Зоряна приводила собак із сусіднього двору.
І мама, яка все життя боялась чужої ноші, уперше зізналася:
Микита мені як рідний онук. Скільки вам ще онуків треба, щоб стати справжньою бабусею?
У нас онуків вистачить на двох сіл, мамо, шепочу їй на вухо, а вона сміється, як вперше, вільно й голосно.
Вночі, коли всі засинають, я виходжу на ґанок, дивлюся на химерний дім, де кожна стіна зберігає по секрету щастя. Над нами зорі стільки літ від батьків до дітей, і кожна розповідає свою історію, але жодна не сяє так яскраво, як наші нинішні.
Тепер я розумію: неважливо, чиї ми діти, чиїми були наші батьки. Все починається і закінчується в серці. І якщо його вистачає на ще одну дитину, на ще одне диво, значить, сімя це не про кров, а про любов, яка росте й цвіте у найнеочікуваніших місцях на землі.
Я обіймаю Дмитра й мама співає колискову Микиті. У нашому домі завжди буде місце для нової історії.
