Бабусю Ганно! вигукнув Матвій. Вам хто дозволив тримати вовка в нашому селі?
Ганна Степанівна гірко заплакала, побачивши, як завалився її старенький паркан. Вона вже не вперше підпирала його дошками, лагодила трухляві стовпчики, мріючи зібрати достатньо гривень із своєї невеликої пенсії, щоб поставити нову огорожу. Але не судилося паркан знову впав.
Десять років минуло, відколи Ганна сама справляється з господарством, бо її улюблений чоловік, Петро Андрійович, вже з Богом. Він був справжнім майстром, теслярем і столяром, усе вмів полагодити й зробити сам. Поки Петро був живий, Ганна не знала турбот він був працьовитий, золоті руки мав, у селі його поважали за доброту. Подружжя прожило разом сорок щасливих років, і лише день не дотягнули до ювілею. Охайна хата, щедрий город, доглянута худоба все було їхньою спільною працею.
Мали вони одного сина Євгена, їхню гордість і радість. З дитинства працювати привчили його, ніколи не треба було наказувати чи вмовляти допомогти. Коли мама поверталась із фермального двору, син уже наносив дров, носив воду, розпалював грубу і поїв корів та кіз.
Петро, прийшовши з роботи, умивався й виходив на ганок покурити, поки Ганна готувала вечерю. Сідали всі разом за стіл, обговорювали новини дня, були щасливі по-селянськи.
Час стирав сліди радості, залишаючи тільки спогади. Євген виріс, поїхав у Київ, здобув освіту, там і одружився з міською дівчиною Оксаною. Оселилися подружжя у столиці. Спочатку Євген на канікули приїздив додому, а потім Оксана вмовила його їздити на відпочинок до Європи, і так рік за роком. Петро сердився на сина, не розумів, навіщо йому ті подорожі.
Де так утомився наш Женчик? Оксана, мабуть, йому голову заморочила. Кому те море треба?
Батько ходив сумний, мама журилася, але що залишалось? Вести господарство й чекати від сина хоча б листа. Та одного разу Петро Андрійович занедужав, їсти покинув, в очах гаснув. Лікарі виписували ліки, а потім просто відправили додому помирати. Хоч і весна прийшла природа оживала, соловї співали, а Петро відлетів у вічність.
Євген приїхав на похорон, плакав, докоряв собі, що не був поруч. Тиждень залишився в хаті, а потім поїхав, як і раніше, до Києва. За останні десять років тільки тричі написав матері. А Ганна залишилась сама, продала корову і кізку сусідам.
Навіщо їй худоба? Буренка ще довго стояла біля воротя, слухаючи, як бабуся ридає. Ганна зачинялася у далекій кімнаті та плакала у подушку.
Без чоловічих рук хата рушила: то дах тече, то східці прогнили, то піч зламалась Ганна робила все, що могла, відкладала з пенсії на майстрів, інколи справлялася сама адже з села родом, усе вміла.
Так і жила, ледве звязуючи кінці з кінцями, доки не сталися ще одні неприємності. Око різко згасло, хоча раніше добре бачила. Пішла у сільську крамницю вже цін на товар не розібрати. А через кілька місяців і тильду магазину ледь бачила.
Медсестра приїхала, глянула й умовляла поїхати на обстеження до районної лікарні.
Ганно Степанівно, ну що ж ви хочете, сліпота? Вам зроблять операцію, будете бачити!
Але Ганна боялася хірургів і відмовилася їхати. За рік майже не бачила нічого, та не сильно переймалася.
Навіщо мені те світло? Телевізор слухаю диктор говорить, і так все зрозуміло. А вдома роблю все навпомацки.
Та іноді старенька тривожилася по селу чимало завелося непорядних людей, хто по обійстях ходить, краде. Ганна сердилася, що немає у неї доброго пса, який би всіх злодіїв відігнав, одним виглядом і гарчанням.
Вона запитала у мисливця Семена:
Семене, є у єгеря цуценя? Мені хоча б маленьке, вирощу сама
Мисливець Семен подивився уважно :
Бабо Ганно, навіщо вам лайка? Лайка до лісу, а вам краще породисту вівчарку, з міста привезу.
Але ж це дорого
Що ті гроші, бабусю!
Ну, вези, якщо можеш.
Ганна перелічила свої гривні, вирішила вистачить на пса. Але Семен був ненадійний, все відкладав. Бабуся сварила його за порожні обіцянки, та й шкодувала в душі чоловік самотній, без дітей, без хати. Його єдина подруга чарка.
Семен, ровесник її сина, так у селі й залишився, громад міський не любив, а з лісом дружив. Його стихія полювання, міг тижнями зникати по лісах.
А коли сезон закінчувався, брався за ремонт копав огороди, лагодив хати, ремонтував техніку. Зароблене на бабцях витрачав на горілку. Після запою ішов до лісу, повертався через кілька днів із грибами, ягодами, рибою, горішками. Продавав дешевше всіх, щоб знов витратити. Та допомагав і Ганні за гроші. І тепер, коли паркан розвалився, бабуся знов звернулася до нього.
Зі собакою доведеться зачекати зітхнула Ганна. Треба Семену за паркан заплатити, а гривень ледве наскребла.
Семен прийшов не з порожніми руками. В наплічнику, крім молотка, щось ворушилося. Усміхаючись, покликав Ганну:
Дивіться, кого я вам привіз. Відкрив наплічник.
Старенька намацала пухнасту мордочку.
Ой, Семене, невже мені цуценя привіз? зраділа.
Самого породистого вівчара, бабусю.
Щеня пищало, намагалось вилізти. Ганна забідкалась:
У мене тільки на паркан гроші!
Назад вже нести не буду, бабо! відповів Семен. Ви б знали, скільки гривень віддав за нього?!
Що робити? Довелося Ганні йти в крамницю, де продавчиня дала пять пляшок горілки у борг, записавши у книжку.
До вечора Семен закінчив паркан, Ганна нагодувала, чарку налляла. Семен, розвеселений, сидів і надавав поради:
Годуйте двічі, купіть міцний ланцюг виросте сильним і здоровим. Я в собаках розуміюся!
Так у хаті зявився новий мешканець Вухань. Ганна полюбила щеня, і він відданий їй став. Коли Ганна виходила у двір, Вухань весело стрибав, облизував обличчя. Але ріс великий, як теля, а гавкати не вмів, що бабусю тривожило.
Ох, Семене, хитрун! Підсунув недогідного пса.
Та щоб вигнати не в змозі, надто добра душа. Гавкати й не треба сусідські собаки навіть боялися підійти. За три місяці виріс майже до поясу бабусі.
Раз у село заїхав Матвій мисливець, купити сіль і сірники. Зима на носі, чоловіки йдуть у ліс на місяці. Проходив повз хату Ганни аж у ступор, побачивши Вуханя.
Бабусю Ганно! гукнув Матвій. Хто вам дозволив тримати вовка?!
Ганна перелякалася.
Ой лишенько! Семен мене обдурив! Казав вівчарка
Матвій серйозно сказав:
Його треба випустити в ліс, бабко. Інакше біди наробить.
Сльози наповнили очі Ганни. Не хотіла розлучатися добрий звір, хоч і вовк. Вухань останнім часом рвався до волі, ланцюг тягнув. Люди сторонилися. Вибору не було.
Матвій завіз Вуханя у ліс. Він помахав хвостом і пішов у хащі. Більше ніхто не бачив.
Ганна журилася і кляла Семена. А той теж шкодував, бо хотів як краще. Колись у лісі натрапив на ведмежі сліди, а поруч писк. Семен збирався йти, боявся ведмедиці, та писк був не ведмежий. Розсунув кущі, побачив нору. Поруч мертва вовчиця, а навколо загризені вовченята, ведмідь напав. Лишився один малюк, заховався у норі.
Семену стало шкода. Забрав звірятко і підсунув бабусі, думав підросте, втіче в ліс, а сам тим часом справжнього собаку знайде. Але Матвій усе порушив.
Семен кілька днів ходив довкола хати Ганни, не знав, як зайти. На дворі мороз. Ганна топила грубу, щоб не змерзнути.
Якось постукали в двері. Ганна відчинила. На порозі стояв чоловік.
Добрий вечір, бабусю. Прийміть переночувати, я заблукав до сусіднього села.
Як звати, синку? Погано бачу.
Богдан.
У нас нікого Богданом не звуть
Не місцевий, бабусю. Квартиру купив недавно, хотів подивитися, машина загрузла, пішки йшов, а тут так заметіль!
То ти купив дім покійного Андрія?
Так.
Ганна запросила в хату, поставила чайник. Не помітила, як чоловік уважно оглядати почав її сервант, де селяни тримають гривні й золото.
Ганна біля плити поралася, а той нишпорити в серванті. Почула скрип.
Що ти там шукаєш, Богдане?
Та реформа ж! Я допомагаю вам від старих гривень позбавляю.
Брехня, не було реформи! Хто ти?
Чоловік витягнув ножа, приставив до підборіддя:
Мовчи, бабко. Гроші давай, золото, їжу!
Страх охопив Ганну злодій перед нею, поліція шукає.
Аж тут двері розчахнулись, у кімнату вскочив Вухань, стрибнув на грабіжника. Той закричав, шарф спас його від укусу. Злодій ножем поранив вовка у плече, Вухань відіскочив, а бандит втік.
В цю мить у двір ішов Семен вибачитися хотів. Бачить, чоловік з ножем тікає, щось бубнить. Семен до хати там закривавлений Вухань, усе зрозумів, помчав до дільничного.
Грабіжника спіймали, засудили знову.
А Вухань став героєм села. Люди їжу носили, вітали. Його вже не привязували, жив вільно, але до Ганни повертався приходив з Семеном після лісу.
Якось побачили біля хати чорний джип. Син Євген дрова рубав. Побачив друзів обійняв.
Ввечері всі сиділи за столом, а Ганна сяяла. Євген умовив її їхати на операцію до Києва, зір повертати.
Треба, мамо мовив син. Влітку онук приїде, хочу, щоб ти його побачила. Семене, доглянь хату й Вуханя, добре?
Семен кивнув. Вухань лежав біля печі, голова на лапах тут його місце, поряд із друзями.
Не пропустіть нові цікаві історії підписуйтесь на сторінку! Пишіть коментарі, ставте лайки!
