Запам’ятав на все життя
Михайло Семенович ще у школі зрозумів, що стане вчителем. Це було не просто бажання це стало глибоким переконанням після однієї події, яка назавжди вкарбувалася у память. Тоді, будучи ще хлопчиком, Михайло усвідомив: попри все, потрібно залишатися людиною, і перед очима був гідний приклад. Саме момент справжнього виховання ледь не вперше так проникливо вплинув на його душу, і цей спогад супроводжував усе життя.
Вчився він тоді у шостому класі. Жили вони з мамою удвох в маленькій квартирі на околиці Львова. Саме того року пішов від них батько просто зник, кинувши матері в обличчя, а син чув:
У мене інша сімя, живіть як хочете.
Михайло запамятав ці слова, побіг до своєї кімнати і розплакався, щоб мама не побачила:
Виросту ніколи так не зроблю, вирішив раз і назавжди, а про тата забуду.
Так і сталося. За все життя більше ніколи не бачив його і майже не згадував. Чесно скажу, боляче було: у інших хлопців батьки були, а у нього ні.
Мама працювала на місцевій швейній фабриці, а вечорами брала замовлення додому шила для сусідів. Жили скромно, але голодними не були. До школи мама завжди намагалася одягти Михайла якнайкраще, щоб у класі не виглядав гірше за інших. Та майже у всіх така була життя тоді хіба що в декого ще краще.
В класі Михайла разом з ним вчився Миколка звичайний хлопчина, як і всі. Але одного разу батьку його пощастило отримав спадщину, деревяний будинок у селі. Продали те господарство, гроші вкладали у власну справу. Так у їхньому райцентрі батько почав ремонтувати машини, справа пішла появилися гроші. Миколку розбещували подарунками, він хвалився новими речами, хлопці мовчки заздрили.
Одного дня Миколка прийшов до класу:
Подивіться, який годинник тато купив! витягнув руку, всі побачили справжній красивий годинник.
Михайло теж позаздрив, Миколка аж роздувся від гордості більше ні в кого такого не було. Мали всі розуміти, що сподіватись на такий годинник марно. Михайло трохи засмутився, але намагався того не показувати, як і інші. І тоді знову згадав про свого тата:
У Миколки батько нормальний, з сімєю, а мій покинув і більше не думав про це.
Михайло старався добре вчитися, мама казала:
Вчися, синку, тоді буде в тебе й життя хороше Я на тебе надію маю, він старався, відмінником не був, але хорошим учнем завжди.
Того дня останнім уроком була фізкультура. В роздягальні хлопці бешкетували, штовхалися. Миколка, хвилюючись за подарунок, зняв годинник й намагався покласти його в портфель, але поспішив і не помітив, як годинник впав під лавку. Михайло це побачив тільки він.
Миттєво промайнуло: взяти манівцем годинник й покласти у кишеню. Не роздумуючи, швидко схопив годинник і заховав у кишені спортивних штанів. Та думка промайнула: краще сказати Миколці знайшов твій годинник. Але не зміг.
Іван Захарович голосно сказав:
Швидко виходьте, буду будувати, хлопці стали у шеренгу, почався урок.
Як завжди вправи, біг, стрибки. А Михайло думав лише про одне: аби годинник не випав з кишені, сорому не оберешся. Треба якось повернути годинник під лавку, або непомітно підкинути в портфель Миколки Але якщо хтось побачить, ще гірше стане. Як пояснити, що він бачив падіння, вирішив допомогти Та спитають, чому одразу не сказав записають в злодії.
Михайлові було важко, годинник грів ногу, пролунав дзвінок, всі мчали в роздягальню, він зайшов останнім. Миколка стояв і кричав:
У мене забрали годинник! Він дорогий, покажіть всі кишені! Михайло не знав, що робити зараз знайдуть годинник у нього, йому буде дуже соромно, а однокласники відвернуться.
Іван Захарович, мене обікрали!
Так, тихо, що у вас тут! крикнув фізрук всі замовкли.
Мій годинник вкрали, поскаржився Миколка, дорогий, тато подарував.
А навіщо ти такий годинник в школу приніс перед хлопцями похвалитися? Так негарно. Зараз розберемось, може й не крали завалився десь Давайте всі в шеренгу!
Навіщо? здивувались хлопці.
А щоб ви не заважали рухаєтесь, кричите, нічого не знайдеш. Всі стали і закрили очі Хто відкриє того підозрюватиму!
Хлопці стали в ряд, закрили очі, а Іван Захарович почав перевіряти кишені. Дійшов до Михайла, легенько торкнувся його кишені знайшов годинник. Михайло стояв, наче неживий.
Вийняв годинник і сказав:
Поміняйтесь місцями, пересунув Михайла. Потихеньку, з заплющеними очима а то нічого не видно була тиша, Михайло чекав найгіршого, але почув: Ось же, Миколко, твій годинник! Лише краще треба за речами дивитись.
Всі одночасно відкрили очі. Годинник лежав під іншою лавкою, Миколка схопив його, надів. Однокласники дивились на нього, вже не заздрили сам загубив, та ще й усіх звинуватив.
Не носи більше такі годинники до школи мало що сказав фізрук і відпустив учнів.
В роздягальню зайшли старшокласники, Михайло вийшов останнім, дивився в бік Івана Захаровича, сподіваючись на неприємну розмову. Ледве дійшов додому, а наступного дня боявся йти до школи раптом викличуть до директора
Наступного дня йшов до школи як на страту.
Може, Іван Захарович прямо перед класом розповість але все минуло спокійно уроки, перерви, Івана Захаровича навіть не зустрів.
Додому повертався з полегшенням:
Може, все минеться тихо, фізрук нікому не каже. Якби хотів вже сказав би.
Довго докоряв собі Михайло, і твердо вирішив ніколи в житті не брати чужого. Так закінчив школу, вступив у Львівський педагогічний інститут.
Минули роки. Михайло Семенович давно закінчив педінститут і прийшов працювати в школу. Одного разу в його класі трапилася неприємність. У однієї учениці Марічки пропали гроші, вона поскаржилась класному керівникові.
Михайло Семенович, у мене забрали гроші, і одразу він пригадав дитинство.
Пильно оглянув усіх учнів, помітив переляканий погляд Катерини. Вона була з неблагополучної родини, одягнена скромно порівняно з іншими. Знав, що батьки пиячили, і ось сталося таке Катя зустрілася з ним поглядом, очі загорілись сльозами було соромно.
Він вирішив зробити по-своєму:
Марічко, скажи, яка сума зникла? вона назвала невелику суму. Все правильно, ці гроші мені віддала Катя вона знайшла їх і повернула. Будь уважнішою. Добре, що Катя так вчинила.
Михайло Семенович витягнув із кишені власні гривні, віддав Марічці, навчив: обережно з грошима не губи. Всі раділи, почали хвалити Катю, а вона сиділа червона, дивилась на вчителя. Хтіла заплакати, та знала не має права підвести вчителя.
Після уроків Катя дочекалася Михайла Семеновича, він відчував і зайшов до класу. Вона поклала на стіл вкрадені гроші, він сказав:
Сядь, Катю, я розкажу тобі одну історію.
Катя слухала, широко розкривши очі про хлопця Миколку, який хвалився годинником, про Михайла, якому той годинник був не потрібен, але сунув до кишені і потім переживав. Про мудрого Івана Захаровича.
Розумієш, він міг зруйнувати моє життя, і мав би рацію правда на його боці. Але він дав мені шанс все виправити. І я даю тобі шанс.
Катя розплакалась:
Дякую, Михайле Семеновичу, це вперше і востаннє Більше ніколи не зроблю такого, сказала крізь сльози, а він повірив.
Знав Михайло Семенович так і буде. Катя щиро покаялася і все зрозуміла. Так воно й сталося
А потім Михайло зустрів свого давнього учителя старого вже, з паличкою.
Якось він поїхав у відпустку до мами вже старенької, потребувала допомоги. Вийшовши з магазину на проспекті Шевченка, зустрів Івана Захаровича колись фізрука, тепер старий, але життєрадісний. Привітались, сіли на лавочку. Говорили про школу, про життя.
Групу здоровя для пенсіонерів веду, що робити, треба підтримувати людей, усміхався колишній фізрук.
Іване Захаровичу, хочу подякувати вам за ту історію нагадав про годинник.
Михайле, я й сам тоді не знав, хто взяв годинник. Дякую за твоє зізнання.
Як не знали? Ви ж знайшли у мене в кишені!
Я перевіряв з закритими очима всліпу, щоб не дивитись на учня як на злодія. Знайшов годинник переставив вас, швидко поклав під лавку. А повернувшись вже й не знав, у кого він був. Я розумів це тебе могло зламати. А тепер ти учитель і я пишаюсь, що ти продовжив мою справу. Це моя нагорода.
Саме той випадок підказав мені дорогу в житті. Завжди буду вдячний вам.
Довго ще сиділи учень і учитель на лавці, ділились думками, Михайло радився з Іваном Захаровичем. На прощання колишній учитель сказав:
Знаєш, Михайле, в нас кажуть: «Прикрий гріх ближнього, а Бог покриє твій». Так воно і єМихайло усміхнувся, дивлячись, як вечірнє сонце золотить старі каштани. Він відчував, що коло життя замкнулося те, що колись отримав, тепер передав далі. Повертаючись додому, він подумки дякував долі за кожен складний, але важливий момент. Адже людина часто стає тим, хто колись осяяв її шлях добротою.
Вдома на нього чекала мама тихо прибирала у кухні. Михайло обняв її, і мовчки подякував за все. Вечеря була простою, але такою рідною.
На той день у школі він отримав від Каті маленьку листівку: «Дякую Вам за шанс. Я вірю, зможу вирости людиною». Михайло поставив її на робочий стіл, поряд із старим фото класу, де юний хлопець стояв поруч із молодим ще тоді Іваном Захаровичем.
Життя йшло своїм ходом, а він знав: найкраще виховання це не слова, а приклад. І щоразу, коли перед ним поставали нові, непрості долі, Михайло Семенович памятав ту мудрість, яку колись почув і яку вже запамятав на все життя.
І саме тому кожен новий день приносив йому світло світло людяності, про яке так мріяв хлопчик із шостого класу на околиці Львова.
