Дача вона все виправить
Ти що, геть з глузду зїхала? Я ж Тані сказала, що ти прийдеш! Спеціально домовилася, щоб вона тобі найкращий шматок мяса залишила!
Оксана застигла в коридорі з пакетом. Свекруха, Валентина Володимирівна, стояла у дверях кухні, руки на грудях, і дивилася так, ніби її невістка не мясо купила, а принаймні обікрала банк.
Валентино Володимирівно, я просто не встигала на базар, Оксана пробувала говорити стримано. Після роботи ще забігла в хімчистку за вашою сукнею, потім аптеку…
А подзвонити? Попередити? Таня тебе до закриття чекала! Потім мені годину сльози лила в трубку, що я її підвела!
Оксана поставила пакет на стіл. Усередині щось неприємно стиснулося.
Мясо свіже, гарне, вона дістала упакування, показуючи свекрусі. Дивіться, мармурова яловичина, охолоджена…
Валентина Володимирівна навіть не поглянула. Підійшла до столу, недбало відсунула пакет кінчиками пальців.
Магазинна хімія! Вадим таке їсти не буде, у нього шлунок слабкий.
Вадим сам це мясо минулого тижня купував, вирвалося в Оксани.
Даремно. Свекруха почервоніла.
Сам чоловік по продукти бігає! А ти незрозуміло чим зайнята! Три роки ти в нашій сімї, толку нуль. Готувати не вмієш, господарства від тебе не дочекатися, дітей не поспішаєш народжувати…
Валентино Володимирівно, це вже несправедливо.
Несправедливо? свекруха пирхнула. Я своїй свекрусі ноги цілувала, слова наперекір не казала. А ти? Голова вгору, вказівки ігноруєш, робиш що заманеться…
Валентина Володимирівна пройшла у передпокій, схопила сумку з вішалки. Кожен її рух жалив по нервах.
Я Вадиму вже давно кажу: розлучайся, доки не пізно. Знайдеш собі нормальну дівчину. Яка чоловіка цінуватиме…
Вона махнула рукою, не договоривши. Засунула ноги в туфлі, навіть не нахилившись підправити задники.
Оксана стояла у дверях кухні, судомно тримаючись за косяк.
До побачення, Валентино Володимирівно.
Свекруха не відповіла. Двері за нею зачинились, і у квартирі настала тиша.
Оксана осіла на підлогу, притулившись до стіни. Мармурова яловичина сиротливо лежала на столі, і дивитися на неї не хотілося. Та й на ідеально чисту кухню чи весільні світлини, де Валентина Володимирівна усміхалася так натягнуто, наче їй у туфлю цвях вкинули.
Три роки. Оксана старалась. Вчила улюблені Вадимові страви дитинства, терпіла недільні обіди у свекрухи, де кожен салат супроводжувався коментарем: А Вадим звик до кубиків, не до соломки! Усміхалася, кивала, вибачалася за те, в чому не була винна.
Але все дарма. Все одно «краще б розлучився».
Оксана закинула голову, впираючись потилицею у стіну. Стелі також пора ремонтувати. Треба буде сказати Вадиму.
Хоча яка тепер різниця.
Два тижні Оксана жила як підпільниця. Дзвінки свекрухи брав Вадим, недільні обіди скасовувалися під приводом невідкладних справ, а випадкова зустріч закінчувалася коротким Доброго дня і втечею.
А потім зателефонував нотаріус.
Дід Оксани, якого вона знала ледь-ледь і бачила не більше пяти разів у житті, відійшов у потойбічний світ. І несподівано залишив їй дачу під Києвом, у сорока кілометрах маленьку ділянку в садовому товаристві з назвою Зоря.
Треба хоча б подивитись, Вадим крутив у руках ключі із брелоком у вигляді вицвілої полуниці. Поїдемо в суботу?
Оксана кивнула. Субота так субота.
Та дещо вона не врахувала.
Вадимчику, я з вами! Валентина Володимирівна зявилася на порозі о пів на восьму в гумових чоботах і з кошиком. Кажуть, там гриби ростуть Таня розповідала.
Оксана мовчки пішла готувати термос. Попереду маячив чудовий день, хоч у лапках.
А дача виявилася такою, якою Оксана її і уявляла.
Похилий будиночок, заросла ділянка, паркан тримався лише на вірі та двох іржавих цвяхах. Усередині запах сирості і старих газет.
Вадим, Оксана потягла чоловіка за рукав, понизила голос. Давай продамо? Що тут робити? Щовихідних мотатися, грядки сапати Це не наша справа.
Вадим відкрив рота, але відповісти не встиг.
Яке продамо?! Валентина Володимирівна виросла в них за спинами, наче з землі. Вас що, Боженько обійшов? Земля! Свій куточок! Я би за таке щастя…
Свекруха пригорнула руки до грудей, а в очах у неї заблищали сльози.
Віддайте мені ключі. Я тут усе ладом приведу, квітів не насаджу, будиночок оновлю. Через рік ще дякувати будете!
Оксана скептично оглянула свекруху. Та стояла посеред бурянів, грузла чоботами у сухому листі, і буквально світилася.
Валентино Володимирівно, тут роботи…
Оксанко, Вадим лагідно стиснув їй лікоть. Дай мамі зайнятись. Їй це до душі. Хіба шкода?
Не шкода чомусь дивно. Але сперечатись зовсім не хотілося.
Оксана мовчки простягнула свекрусі ключі із полуничкою.
…Минуло два місяці, немов у тумані. Дивному, сюрреалістичному тумані, де Валентина Володимирівна дзвонила лише у справі, не заходила без запрошення і нечуване! жодного слова про базарне мясо, відсутність онуків чи нарізку картоплі. В трубці веселий, жвавий голос: Вадимчику, у мене все добре! Роботи!”
Оксана не розуміла нічого. Може, пастка? Перед бурею затишшя? А може, свекруха серйозно захворіла й приховує?
Вадиме, спитала вона якось увечері, з твоєю мамою все нормально?
Абсолютно, Вадим знизав плечима. Дачею займається. Каже, діла стільки, що на сон часу не вистачає.
У пятницю подзвонила сама Валентина Володимирівна.
Завтра чекаю вас на дачі! Шашлики зробимо, ділянку покажу. Стільки усього навела! Побачите не впізнаєте!
Вадим, я не хочу, Оксана похитала головою, коли чоловік передав запрошення. Тиша два місяці, а тут раптом…
Оксан, мама старалась. Їй неприємно буде, як не приїдемо.
Вона завжди ображається.
Прошу тебе, Вадим дивився так благально, що Оксана здалася.
Субота, значить
А в суботу Оксана не впізнала свекруху.
Валентина Володимирівна чекала біля хвіртки у лляній сукні, із засмаглими руками і румянцем на щоці. Замість натягнутої маски справжня, щира усмішка. Морщинки навколо очей розгладилися, і десяток років наче стерся.
Ось нарешті приїхали! вона розкрила обійми, і Оксана машинально зробила крок уперед. Обняла звично, але цього разу відчуття зовсім інші тепло, справжнє.
Від свекрухи пахло землею, кропом і чомусь медом.
Ділянка змінилася невпізнанно. Охайні грядки рівнями простягалися вздовж паркану, що тепер стояв твердо. Молодий кущ смородини тішився новими листочками, а під вікнами дому розцвітали чорнобривці.
Ходімо, все покажу! Валентина Володимирівна поспішала попереду. Тут полуниця нового сорту, сусідка дала розсаду. До червня будуть перші ягоди. А далі помідори, огірки. За осінь нароблю консервації вам усе віддам, собі тільки пару банок залишу.
Оксана перезирнулася з Вадимом. Він теж ошелешений.
Мама, ти все сама? Вадим обвів рукою ділянку.
А хто ж іще! Валентина Володимирівна засміялася молодо, дзвінко. Руки є, голова працює. Сусідки, якщо що, порадять. Тут люди, знаєш, такі душевні. Не те, що у Києві.
Завела до дому. Всередині теж зміни: свіжі фіранки, вимиті вікна, на столі вишита скатертина. А запах сирості зник натомість пирогами і травами.
Ось, свекруха поставила на стіл банку молока і пакунок у пергаменті. У Зінаїди Олексіївни взяла, двома будинками далі живе. Молоко своє, від кіз. Мясо також вона бичка тримає. Всі гостинці з собою беріть, там ще сир і сметана.
Оксана дивилась на пакунок. Свої харчі. Чужі люди але без жодної образи про Таню й базар.
Валентино Володимирівно, вирвалося в неї, вам тут добре?
Свекруха присіла на табурет і щось лагідне, невідоме промайнуло в її погляді.
Оксаночко, уперше сказала так, я весь час тільки мріяла: свій будинок, свій клаптик землі, щоб руками працювати і голова вільна. У місті задихалася, сама не розуміла чому. А тут
Вона махнула рукою у бік вікна.
Тут я живу.
Дорогою назад їхали мовчки. За кермом Вадим, а позаду брязкотіли банки з молоком та сиром.
Слухай, він перший порушив тишу, може, й діток можна? Є куди влітку відправляти.
Оксана пирснула у сміх, але й сама всміхнулася.
Знаєш, я ж хотіла цю дачу продати В той перший день. Думала, навіщо нам ця розвалюха.
Я памятаю.
А вона Оксана замовкла, обираючи слова. Вона все виправила. Між мною і твоєю мамою. Те, що я за три роки не змогла, дача зробила за пару місяців.
Вадим зупинився на світлофорі, подивився на неї.
Мама просто була нещаслива. А зараз ні.
Оксана кивнула. За вікном запалювалися київські вогні, попереду чекала квартира з весільними фото, і вперше за три роки додому повертатися було легко.
Треба частіше їздити до неї, тихо мовила Оксана.
Цього разу вона справді думала так. Бо зрозуміла: іноді, щоб щось змінити у стосунках, достатньо просто дати людині шанс знайти своє щастя.
