Дача тата
Те, що нашу дачу з татом продали, я, Оксана, дізналася несподівано й зовсім випадково. Було це давно, ще за часів, коли з телеграфу телефонували, аби поговорити з мамою в іншому місті. Зазвичай таке буває лише у фільмах коли стаєш невільним свідком чужої розмови, ніби світ переплутав лінії, і тебе підключили до когось випадково. Два міста, двоє жінок обговорюють важливе: дача продана, вигідно, тепер можна дозволити собі чимало, навіть мені, Оксані, трохи фінансово допомогти гривні цінувалися тоді високо!
Голос мами Лідії й її сестри Галини такий до болю знайомий, а між нами було сто кілометрів, і лише коливання голосу по дротах, техніка не з проста завжди здавалась мені складною, тато змушував вчити фізику.
***
Татку, чому у вересні сонце таке?
Яке саме, Оксанко?
Не можу пояснити Світло ніби зовсім інше, мяке. Сонячно, але не так, як в серпні.
Фізику потрібно добре знати! Розташування небесних тіл вже не таке, як влітку. Лови яблуко! і, сміючись, тато жбурляв мені яблуко велике, трохи приплюснуте, блискуче, червоне і з медовим ароматом.
Ренет?
Ні, ті ще не дозріли. Це корицеве смугасте.
Відкусила хрумко рот повний солодкої й білої піни, як саме літо, як земля і її дощі. Відрізняти сорти яблук, як і фізику, я тоді не вміла. А тепер це чи не найбільша проблема! Бо я, восьмикласниця Оксана Ковальчук, вже другий рік була закохана в учителя фізики. Світ зійшовся клином на цьому почутті: небеса розкрились, а закони фізики не вміщались у звичайну шкільну зошитову лінійку. Тато здогадувався помічав по моїх очах та апетиту. Я розповіла ще минулого року проплакала всю ніч у нього на колінах: мама була в санаторії, а старша на десять років сестра Галина навчалася в іншому місті.
На дачі тато був щасливим, насвистував мелодії, душею співав, а вдома так ніколи не робив, там переважала мама й сестра. Мама красуня, управителька військової бібліотеки, висока, гарна та хвацька козачка з копою мідних, хвилястих локонів, які фарбувала хною. Раз на кілька місяців мама виходила з ванної із величезним тюрбаном, пахла травою й дощем. Її врода всіх захоплювала. А тато був скромніший, нижчий, старший майже на десять років, непомітний. Так мама казала сестрі, і мені стало образливо.
Василь у нас непомітний. Чоловік не має бути красивим.
Непримітний поряд з маминим палаючим волоссям, вибуховими вчинками й пристрастю до розбитого посуду. Мама любила порядок і затишок, а миритись доводилось з татовими “солдатиками”, як він їх називав. Коли тато служив, друзі-солдати часто залишались у гостях, хтось шукав роботу, хтось просто проїздом. У шістдесятому масове скорочення військових тато повернувся майором, згодом працював головним механіком на львівському телеграфі. Саме ці “солдатики” допомагали йому збудувати дачу зміняючись, копали цілину, працювали задарма, бо для них тато був рідним.
Дім був невеликий, одна кімната і веранда, а на її даху я читала влітку книжки. Тато подавав миску із агрусом, черешнями, полуницями. Найкращий спогад маму дача не цікавила, приїжджала рідко, берегла свої доглянуті руки, з довгими нігтями. Я захоплювалась ними, а тато жартома цілував.
Такими руками тільки книги видавати, не грядки копати, сміявся він і підморгував
***
Перші краплі вересневого дощу стукотіли весело, без осінньої туги. Я закрила книжку.
Оксано, спускайся, мама з Галиною скоро приїдуть, треба обід варити, тихий голос тата звучав тут особливо виразно.
А я ще довго не сходила дивилась на сіре, набухле небо, що не здавалося грізним. Наче вже вище всіх ближче до неба, далі від землі. Сонячні промені пробивалися крізь хмари над сусідніми дачами. Фізика забута, а у гуртожитку філологічного факультету у Львові вже нові закони життя.
Поселили мене там майже одразу, але перший тиждень вересня жила у найманій квартирі з хазяйкою, іншу кімнату займали студенти. Паралель новий досвід, глибоке занурення у мову й літературу, такі харизматичні викладачі, що вся група закохувалась у них. А після пар гнітюча туга за домом, все чуже. В студентській їдальні перекусувала й блукала вечорами містом. Чужа краса Львова велична, але холодна. Самотньо так, наче це не я йду крутою горою Знесіння біля головного корпусу університету, не я слухаю нічний гавкіт собак, не я спотикаюсь у нових тісних туфлях.
На кухні пахло татовими яблуками, які він залишив у ящиках для хазяйки квартири в подяку. Від цього запаху сльози накочувалися, а душа мліла й билася у тілі.
У гуртожитку зясувалося, що сусідки студентки з НДР: Віола, Магда, Маріон. Від німецької мови голова до вечора тріщала, й виходила на двір дихати німкені курили на сходах, просили сигарети й завжди віддавали за них гривні, що дуже дивувало наших. А от Оксанині мамині закрутки особливо помідори з смаженою картоплею смакували натщесерце. Коли запаси скінчились, німкені виносили ковбасу, яку ми в Україні так уявляли, а самі її не пропонували. Наприкінці стажування у травні вони повертались додому, а біля смітника залишали купи зимового взуття у Львові хотіли пережити зиму як слід. Наші потай розбирали взуття
***
Оксанко, нашинкуй капусту, я моркву покопаю. Бульйон вже готовий,
Від довгого бурління вікна вкрились парою. Качан капусти лежав на дошці, я відірвала листок смачно завжди, що із землі. Ніж весело цокотів по капусті, аромат солодкий. Відкрила вікно запахи осіннього листя, багаття й яблук. Тато в саду копав землю, я знала спина болить. Вмить покинула ніж, вийшла в город й обхилила його руками за спину. Мовчки обійняв, поцілував у маківку.
Сестра Галина того вечора приїхала одна маму мучила мігрень, залишилась вдома.
***
Позаду університет у Львові, студентське весілля, робота у газеті “Поступ” авіазаводу, перший татів інфаркт, народження донечки Марічки й навіть розлучення. За пять років усе встигло мінятись. Чоловік пішов до іншої, а я жила із дворічною Марічкою в найманій квартирі. Тато приїжджав раз на два тижні, привозив продукти, грався з онукою.
Оксан, не ображайся на маму, що рідко приїжджає. Її дорога втомлює Та й, кажуть, вона собі кавалера має
Тату, що ти таке кажеш! Який кавалер у її віці?!
Тато засміявся гірко, змовк. Я вперше помітила, що він зовсім сивий, осунувся, навіть насвистувати перестав.
Тату, а якщо я відпустку візьму з понеділка? Поїхали на дачу, поки тепло, з Марічкою
***
Дача потонула у листі останній теплий тиждень жовтня, бабине літо. Піч затопили, чай заварили зі смородиновим листям, я швидко посмажила деруни. Тато згрібав листя, Марічка допомагала й сміялася, розкидаючи їх назад. Олія шкварчала, вибухала. Із саду долинав татів насвист.
До вечора палили багаття, вулиця потопала у тиші, сусідів не було. Тато нанизував на гілочку хліб, Марічка тримала над вогнем. Я підігріла руки біля багаття воно завжди притягувало. Пригадала роботу в студентському загоні під Києвом, пісні під гітару, оте відчуття закоханості без конкретної причини закоханість у зоряну ніч, у степову безмежність, у тишу. Там і познайомилась із майбутнім чоловіком. А на роботі саме збирались приймати в комуністи, вчора зубрила статут партії, матеріали зїздів. А на зборах запитання, хто винен у розлученні, хто морально нестійкий. Я ледь не плакала. Вступився колега з цеху:
Це збори хамла, а не справжніх комуністів!
З роками стане дико згадувати
Коли розвиднілося, багаття загасили. Біля воріт зупинилася машина, голосно гримнула дверима. Мама! Гарна, у яскравому пальті, розказала, що приїхала з колегою. Марічка метнулась до бабусі, тато ж замкнувся, ніяково поцілував маму.
Хто цей колега?
Васильку, це не важливо. Просто підвіз.
За вечерею розмова не клеїлась, Марічка вередувала. Мама питала про мою роботу, але думала про щось своє. Тато мовчав, дивився на маму строго, опускав плечі все нижче. Вечір був скривджений
***
Минув рік тата не стало. Могутній інфаркт, його не стало на початку сонячного жовтня. Відразу після похорону я взяла відпустку, поїхала на дачу. Марічку залишила у свекрухи.
Все випадало з рук, яблук як ніколи було багато. Я віддавала сусідам відрами, варила варення з мятою і корицею як любив тато. Приїхав допомагати татів друг Петро Андрійович, із яким вони постійно їздили в садовий розсадник під Тернополем.
Я ще кілька днів побуду, Оксанко, перекопаю город, підріжу дерева
Петре Андрійовичу, дякую!
Від “Оксанко” сльози котились, і в ту хвилину відчуття сирітства стало нестерпним. До того здавалося, що тато ще повернеться, що це тільки страшний сон. Перші дні, коли його не стало, на межі сну й яви, боліла душа, і лише осторонь я розуміла більше його немає. Відчуття провини, що не втримала на землі.
Ти тільки дачу не продавай, я приїжджатиму й допоможу. Це антоновку ми разом вибирали, ти ще дитина була. По дорозі тато більше про тебе розказував, ніж про сестру. Ти була маленька, цікава. Він казав, що дерева переживуть його. Вибирати саджанці довго роздивлявся
Петро Андрійович був три дні, перекопав город, підрізав яблуні, вніс добрива, а перед ґанком посадив три кущі жовтих хризантем.
Їх треба раніше садити, але осінь тепла, приживуться. На память про Василя Рози ще укрити залишу на наступний раз.
Обійнялись на прощання. Дощ мрячив. Я стояла біля воріт, дивилась услід Петру, він озирнувся, подав знак йди в хату. Дощ стукав на дах настирно й глухо, вітер закрив калитку, на порозі жовті пелюстки хризантем. Тут усе таткове й буде назавжди. Дощ, дерева, осінні запахи, сама земля. Він поруч, буде завжди. Я все навчусь, братиму Марічку, їздитимемо до перших морозів, автобус дві години дороги. А навесні, щойно розтане сніг, спробую провести опалення. Треба відкладати трохи гривень. Весною поїду з Петром Андрійовичем у розсадник, виберу білу смородину, тато давно мріяв
***
За пів року, на початку квітня, коли лежав ще останній сніг, дачу продали. Я дізналася про це випадково, коли телефонувала додому з телеграфу, повертаючись з розсадника під Тернополем. У тісній кабінці, на підлозі, у пакеті, замотаний у вологу стару дитячу майку, стояв саджанець білої смородиниЯ довго стояла перед апаратом, стискаючи трубку, не розуміючи, як можна розірвати нитку життя так просто, як відєднують дротик від телефонного стовпа. Вчора ще годувала хризантеми водою зі старого бідончику, мріяла посадити нові яблуні, а сьогодні дача стала чужою, земля під ногами чужою, навіть память здавалась розмитою.
Сестра на тому боці дроту швидко пояснювала, що так треба, матір настоювала, грошей не вистачає, клопоту багато, нічого не поробиш. Голос розчинявся у тріску й шумі апарату, у магнітних хвилях, як у далекому дитинстві, коли всі звуки здаються чужими, а світло в кімнаті залишається тільки твого кольору.
Я вийшла з телеграфу на вулицю повітря пахло весною і вільною землею. У кишені кілька зернят яблук із дачі, яку ми посадили з татом. Я стисла їх у жмені, так сильно, що майже відігнала образу. Це ж не місце, не хата, не навіть город дача завжди була звичайною точкою зустрічі з татом і з собою минулою.
Я знала, що не зумію вернути їхню дачу, але зможу знову посадити яблуню десь, у іншому саду, перед своїм домом, на новій землі. Я знайду білу смородину у розсаднику і посажу її для Марічки, навчусь відрізняти сорти яблук, як тато мріяв. Я буду насвистувати старі мелодії і розповідати доньці про різність сонячного світла у вересні.
А все, що лишилось на дачі, я понесу далі в серці, у памяті, у руках, які пахнуть капустою й багаттям. Яблука впадатимуть із дерева на чужій землі, але мої коріння залишаться зі мною де б я не була, і куди б не повела Марічку по весняному снігу.
Я стояла під квітневим небом, слухаючи, як у кишені вдаряються об пальці татові зернятка, ніби його голос, і з кожним новим світанком цієї весни зростатиму сама навиворіт, крізь втрату, у незапамятному саду життя.
