Бабо Калинo! крикнув Матвій. Хто дозволив вам тримати вовка в селі?
Колись, у далеких 80-х, Калина Семенівна гірко плакала, широко відкривши двері хати й поглянувши на повалений тин. Вона вже не раз підпирала його латками, десь прибивала обідрану дошку чи змінювала підгнилі стовпчики, сподіваючись, що огорожа ще постоїть, й вона встигне зібрати достатньо гривень зі своєї мізерної пенсії. Та не судилось! Тин валився, і виглядало, що вже назавжди.
Десять років Калина хазяйнувала сама: відтоді як її любий чоловік, Павло Андрійович, відійшов у інший світ. Золоті ж були руки у чоловіка! За життя Павла бабуся ні про що не журилась. Він був майстер на всі руки і тесляр, і столяр, зробити міг усе. Майстрів у селі не кликали Павло все сам лагодив, усі в селі шанували його щирість і працелюбність. Прожили вони разом 40 щасливих літ, лише день не дотягли до ювілею. Від їхньої спільної праці залишився доглянутий двір, щедрий город, худоба й лад.
Сина мали лише одного Тараса, свою радість і надію. З дитинства хлопець звик працювати, мати не мусила й просити: завжди був готовий допомогти. Повернеться мати з ферми а дрова вже складені, вода принесена, в печі горить, корівка напована.
Повертався Павло додому, вмивався, йшов на призьбу покурити люльку, а Калина готувала вечерю. А вечорами сімя збиралась за великим сільським столом: ділилися новинами, сміялись і були щасливі.
Часу не стримати, як воду між пальцями Тарас виріс, поїхав у велике місто, вчився, одружився з міською дівчиною Оленкою. Осіли вони в Києві. Спочатку Тарас приїздив у відпустки, а потім Оленка умовила його відпочивати за кордоном, так і перестав навідуватися щоліта. Павло Андрійович сердився:
Наш Тарасик, де ж там так втомлюється? Це ж Оленка… Збила його з розуму. Хіба потрібні йому ті поїздки?
Батько сумував, мати тужила, чекали звістки від сина, трималися за надію. А тоді Павло Андрійович захворів. Мовчки слабшав, їв усе менше. Лікарі щось призначали, але відправили жити, скільки зможе. Як раз навесні, коли село розквітало, й соловї співали в лузі, Павло тихо відійшов.
Тарас примчав на похорон, не міг стримати гірких сліз, картаючи себе, що не встиг попрощатися. Тиждень прожив у рідній хаті, а потім повернувся до столиці. За десять років написав матері лише три листи. Калина залишилась одна. Продала сусідам корову й кілька овець. Навіщо їй худоба? Корівка ще довго стояла біля воріт, слухала, як стара господиня ридала, а Калина ховалась у дальній кімнаті, затуляла вуха й плакала.
Без чоловічих рук усе зупинилося. То дах протече, то дошка на призьбі зламається, то під валом вода нахлине у підпол Калина Семенівна робила, що могла. З пенсії відкладала на майстрів, іноді сама все ладнала. Не з чужого ж роду, усе в селі знала.
Жила так, ледве зводячи кінці з кінцями, доки не сталося нове лихо різко погіршився зір, а раніше не жалілася. Дійшла до крамниці, ледве цінники розгледіла. Ще трохи і навіть назву магазину не бачить.
Приїхала медсестра, оглянула її й наполягала:
Калине Семенівно, ви втратите зір! Операція поверне вам очі!
Але бабуся боялася: що там ножі, шприци… Не поїхала. За рік майже повністю осліпла. Та й не дуже журилася.
Та навіщо мені те світло? Телевізор я не дивлюся, тільки слухаю диктора. Дома все по памяті роблю.
Хоч іноді тривога підступала. Непорядних людей стало більше; злодії їздили, обкрадали порожні хати. Страшно нема доброго собаки, що б гавкотом відлякував чужих.
Запитала у мисливця Василя:
Чи нема в єгеря цуценят? Мені б хоч найменшого Вирощу.
Василь, місцевий мисливець, усміхнувся:
Бабо Калинo, навіщо лайки? Це ж для лісу. Я можу привезти з міста справжню породисту вівчарку.
Дорого ж вона коштує
Не дорожче, ніж спокій, бабо Калинo.
Ну, тоді вези.
Калина перерахувала свої заощадження вирішила, що гривні вистачить на гарного пса. Та Василь, чоловік непевний, все відкладав обіцянку. Калина сварила його, але пошкодувала був же він самотній.
Василь, ровесник Тараса, жив у селі, міста не любив. Головне його захоплення мисливство. Міг зникнути в лісі на кілька днів. Коли не було полювання, працював по людських дворах: городи копав, столярничав, техніку лагодив. Більшість зароблених грошей йшла на пляшку.
Після випивки Василь ішов у ліс хворий, засмучений. За кілька днів повертався з грибами, ягодами, рибою. Продавав усе за копійки, знову витрачав усе. Пяниця допомагав і Калині по господарству за плату. Тепер, коли тин завалився, знову довелося кликати його.
З собакою зачекаю, зітхнула Калина Семенівна. Треба платити Василю за тин, а гривень обмаль.
Василь прийшов з рюкзаком, і в ньому щось ворушилося. Усміхнувся, покликав бабу Калину:
Дивіться, кого вам привіз! відкрив рюкзак.
Старенька намацала пухнасту голівку.
Василю, невже щеня?
Найкращий серед вівчарок, бабусю.
Щеня пискнуло, намагаючись вилізти. Калина Семенівна запанікувала:
Грошей нема! Вистачить лише на тин!
Не ж забирати його назад, бабо Калинo! сміявся Василь. Бачиш, скільки тисяч гривень я витратив?
Що робити? Довелося біжати до магазину, позичати пляшку самогонки в борг, продавчиня записала її у боргову книжку.
До вечора Василь закінчив тин. Калина нагодувала його ситним обідом, налила чарку. Пяниця весь вечір розповідав, як годувати щеня, якого треба міцний ланцюг купити, бо виросте сильним. Я на псах розуміюся, казав.
Так в хаті Калини зявився новий мешканець Грім. Бабуся полюбила щеня, а воно відповідало щирістю. Кожен раз, як Калина виходила годувати Грима, він підстрибував, лизав їй руки. Єдине непокоїло: пес виріс великим, як теля, але так і не вмів гавкати. Це засмучувало Калину Семенівну.
Ох, Василю! Ох, шахраю! Продали мені ні до чого пса.
Але хіба проженеш таку добру тварину? Гавкати йому не треба. Сусідські собаки не наважувалися навіть гавкнути на Грима, що за три місяці виріс майже до бабусіної пояса.
І ось, якось у село заїхав Матвій мисливець, приїхав закупити харчів, солі, сірників перед зиминою ходкою у ліси. Проходячи повз двір, раптом побачив Грима і обімлів.
Бабо Калинo! голосно вигукнув Матвій. Хто дозволив тримати вовка в селі?
Калина, вже ледь бачачи, перелякалася.
Ой, Боже ж ти мій! Я ж нерозумна! Василь мене обдурив. Казав, що це чистокровна вівчарка
Матвій став суворо радити:
Бабусю, треба випустити його у ліс. Інакше заподіє біди.
Очі бабусі наповнилися слізьми. Жаль невимовний розставатися з Грімом! Лагідний був, але справжній вовк. Останнім часом рвався на волю, ланцюг перекошував. Люди в селі боялися і дивилися з пересторогою. Довелося слухатися.
Матвій забрав вовка в ліс. Грім помахав хвостом і щез у деревах. Його ніхто більше не бачив.
Калина тужила за улюбленцем, ганьбила Василя. А той жалкував, бо мав добрі наміри. Якось у глухому лісі побачив сліди ведмедя та почув плач. Підійшов ближче знайшов нору, а біля неї лежала мертва вовчиця. Поряд вовченята, лише одне живе. Серце не витримало: забрав маля з собою, віддав Калині. Думав, що виросте піде у ліс, а бабусі справжнього пса знайде. Але все поламалося, бо Матвій вчасно помітив.
Василь ходив навколо Калининої хати, не наважуючись зайти, бо совість мучила. Надворі лютували морози. Баба топила грубку, щоб не змерзнути.
Раптом у двері стукіт. Калина, обережно, відчиняє. На порозі чоловік.
Добрий вечір, бабусю. Дозвольте переночувати? Заблукав дорогою до сусіднього села.
А як вас звати, синку? Погано бачу.
Борис.
Калина припідняла брови.
Не маємо в селі Борисів
Я не місцевий. Купив недалеко хату Даниловича. Хочу подивитися, та машина застрягла. Йшов заблукав, хуртовина насунулася!
То Даниловичову хату купили?
Так, так.
Калина пустила гостя, поставила чайник, а чоловік почав пильно оглядати сервант, де зберігали гроші та прикраси.
Бабуся заклопоталась біля плити, а гостю дуже спішило пошукати гривні в серванті. Калина чує скрип дверцят.
Що ти там робиш, Борисе?
Грошова реформа була! Я допомагаю вам від старих гривень позбутися треба!
Брехня не було реформи. Хто ти такий?
Чоловік схопив ножа й приставив до шиї.
Мовчи, бабко. Гроші, золото, їжу витягуй!
Калину охопив жах був це злодій, що ховався від поліції. Доля її вирішена
Раптом двері раптом розчахнулися. Увірвався великий вовк, кинувся на розбійника. Той заверещав, але шарф врятував від укусів. Грабіжник вдарив Грима в плече ножем, вовк відскочив, а злодій втік.
Саме в цю хвилину до хати ішов Василь, хотів перепросити Калину. Побачив біля воріт чоловіка з ножем, що тікав і клявся. Василь ускочив у хату а там, на долівці, лежав закривавлений Грім. Зрозумів усе й помчав до дільничного.
Грабіжника впіймали. Засудили на черговий строк.
А Грім став героєм на все село. Люди приносили йому їжу, вітали, дітлахи гралися з ним. Його більше не привязували, ходив вільно, але завжди повертався до Калини разом із Василем після мисливства.
Якось приїхав до Калини чорний джип. На подвірї хтось рубав дрова. Це був її син Тарас. Побачивши давніх знайомих, розкрив обійми.
Вечором усі сиділи за столом, а Калина сяяла. Тарас умовив її їхати в місто на операцію.
Коли треба поїду, зітхнула вона. Влітку внук приїде, хочу побачити. Василю, бережи хату й Грима, добре?
Василь кивнув. Грім ліг біля грубки, поклав голову на лапи. Його місце було поруч із друзями.
А щоб не пропустити нові цікаві історії, приєднуйтесь до сторінки та розкажіть, що думаєте, залиште вподобайку!
