Мені було вісім, коли мама пішла з дому. Вона вийшла з підїзду, зупинила таксі біля кіоск у на розі, й більше не повернулася. Мій братик, Тарас, тоді мав лише пять.
Відтоді все у квартирі змінилося. Тато, Олексій Мельник, почав робити речі, які раніше здавалися йому чужими: прокидався вдосвіта, аби сварити нам кашу, навчився прати речі у ванній, прасувати шкільні сорочки, якось незграбно заплітав мені коси перед уроками. Я бачила, як він плутає пропорції пшона, як підгорає вечеря, як у пральній машині зливаються кольорові та білі речі. Але він не дозволив, щоб у нас щось було не так чи чогось бракувало. Тато повертався з роботи втомлений, сідав, перевіряв наші домашні завдання, підписував щоденники, готував канапки на завтра.
Мама більше ніколи не прийшла до нас, навіть на один вечір. Тато не приводив додому іншу жінку, жодного разу не назвав когось своєю коханою. Ми знали, що він іноді ходить з друзями, що іноді повертається пізніше, та все, що було між ним і кимсь, ніколи не заходило у ці стіни. В хаті були лише ми з Тарасом і він. Я ніколи не чула від нього, що він знову когось покохав. Його життя було ритмом: робота, дім, готування борщу, прання, сон і все починалося знову.
У вихідні він водив нас на Андріївський узвіз, на Дніпро, в ТРЦ «Глобус», навіть якщо просто дивитися на віктрини. Навчився плести мені косу, пришивати ґудзики, варити сирники. Коли потрібно було готувати костюм на шкільне свято, майстрував їх з картону і старих штор. Ніколи не казав: «Це не моя справа». Ніколи не скаржився.
Рік тому тато відійшов до Бога. Це сталося швидко не залишилось часу на довгі прощання. Коли ми з Тарасом перебирали його речі, я знайшла старі записники, де він фіксував витрати на їжу, важливі дати, нагадування типу «заплатити за квартиру», «купити взуття», «повести доньку до лікаря». Я не знайшла там жодних любовних листів, фотокарток з іншою жінкою, нічого, що пахло би романтикою. Лише слід людини, яка жила заради своїх дітей.
З того часу одне питання не дає мені спокою: чи був він щасливий? Мама пішла, аби знайти власне щастя. А тато залишився і ніби назавжди відмовився від свого. Він так і не створив нової сімї, більше не мав дому з кимось поруч. Він більше ніколи не став пріоритетом для когось, окрім нас із Тарасом.
Сьогодні я розумію: у мене був неймовірний тато. Але ще я усвідомлюю, що він залишився чоловіком, який обрав самотність, щоб ми не були самі. І це болить. Бо тепер, коли його немає, я не знаю, чи отримав він бодай крихту тієї любові, на яку заслуговував.
