Дорогий щоденнику,
Сьогодні вечір, повний непростих думок. Я, Максим Григорович, знову ловлю себе на жалю про рішення, яке, може, й приймав надто швидко розлучення. Вечори у нашому київському домі стали надто передбачувані: білі капці коло дверей, домашня чистота, свіжий пиріг із капустою чи яблуками так, як завжди пече Ганна, моя дружина.
Все так знайомо, аж до дрібниць: вона виходить мені назустріч, усміхнено, у затишному костюмчику, рушник на голові. Звичка кухарки прибирати волосся усю свою молодість вона працювала в кафе на Хрещатику. Легкий макіяж здається мені тепер зайвим, але це її звички. Хвилююся, що глузую з неї через вік чи правильно це? Сказав щось грубе про косметику, і вона замовкла, навіть стола не накрила. А чи варто? Все одно пироги під рушником, чай є, впораюся.
Після душу й вечері трохи відтанув, відчув спокій, і поступово накотили спогади дня. Сиджу в улюбленому кріслі, удаю, що читаю, а думки все крутяться біля тих невимовних слів нової співробітниці. Вона Оксана, з’явилась у нашому юридичному бюро на Подолі, замість тієї, що пішла у декрет. Оформленням займався відряджений я, побачив Оксану тільки сьогодні.
Світле волосся, упевнені блакитні очі, родимка невже їй тридцять? Не дав би й двадцять пять. Розлучена мати восьмирічного сина. Сам не знаю чому, але подумав: добре! Після знайомства весь день крутилася в голові її фраза: Ви привабливий та цікавий чоловік… Справді, цікавість повернула фарби буденності.
Ганна не забула про мене, подала ромашковий чай, а я тільки буркнув. Втім, випив із задоволенням. Раптом думаюся: а що зараз робить Оксана? Серце стискує ревнощі, забуте вже відчуття.
*
Оксана після роботи зайшла у АТБ на Лівобережці: сир, батон, кефір. Додому прийшла погляд відсутній, усмішки нема. Обійняла сина Богдана швидше з автоматизму. Батько робив щось на балконі, мама на кухні. Виклавши покупки, одразу оголосила: Голова болить, прошу не турбувати. Насправді ж душа тягнеться до змін вона так цього прагнула після розлучення з батьком Богдана.
Всі гідні чоловіки були давно одружені, жадали лише коротких інтрижок. Останній навіть винаймав квартиру, але як запахло проблемами змусив звільнитись, і квартиру, і роботу, все втратити. Тепер знов живе з батьками, сином, і відчуття на нулі. Мама шкодує, батько каже нехай дитина росте при матері.
І Ганна давно бачить, що я в кризі віку. Має все для зовнішнього щастя, але чогось бракує. Вона старається варить улюблену гречку, не навязується із розмовами, хоча самотньо їй, на дачі з внуком, на городі за вишнями. А я хмурюся і нудьгую.
Може, саме це і підштовхнуло мене до Оксани. Дуже швидко закрутилося: через два тижні запросив її на обід, потім підвіз додому, торкнувся руки і все, серце заграло по-новому.
По пятницях завжди вертався з роботи раніше, але тоді відправив Ганні повідомлення: Завтра поговоримо. Та розмова була як кінець цілого світу. Ганна не спала весь той вечір діставши весільний альбом, дивилась на молодість, на ту щасливу дівчину, що колись була її. Багато чоловіків мріяли про неї, і я захоплений, важко було повірити, що все так закінчиться. Прийшов додому тільки у неділю. Говорив тоном, що не терпить заперечень: розлучення завтра. Тепер синові з родиною доведеться переїхати до матері, а квартира, в якій вони жили, за документами моя, спадщина. Машину забираю, дачу залишаю собі на відпочинок.
Ганна плакала, виглядала жалюгідно й беззахисно. Просила згадати минуле, подумати хоч про здоровя. Моє роздратування виросло: Не тягни мене у свою старість!
*
Щодо Оксани не скажу, що кохав. Вона погодилась вийти заміж першої ж ночі на дачі. Їй хотілося стабільності, свого місця у світі, не батьківського тиранічного контролю. Я міг це дати. Тримався добре: підтягнутий, ерудований керівник відділу, не виглядав зовсім дідом.
Перший рік був медовим: приймав сином її Богдана, витрати помірні, концерти, спорт, пляж. Не доводилось винаймати житло, гроші мали у гривнях, кафе, покупки все було в нормі.
Через рік Оксана почала нудьгувати. Їй хотілося більше життя не лише сімейного. Вона водила сина у кіно, зустрічалась з подругами, могла поїхати на Дніпро чи у Карпати, полежати на пляжі десь в Одесі. Я все більше залишався у спокої, після роботи хотів тиші, мінімум емоцій, шлунок не витримував смаженого колишня дружина надто вже балувала паровими котлетами.
Аптеки, таблетки нехай сам розбирається! Оксана не втручалась, вона ж молода. Часто проводила час без мене, з сином, з друзями.
Потім ми перестали працювати разом переніс її у нотаріус на Подолі. Стало легше: не бачу ту саму людину щодня. Повага лишилась, а кохання не зрозуміти, чи вистачає його для щастя.
Наближалося моє шістдесятиріччя. Оксана мріяла про гучне свято, а я замовив столик у знайомому закладі на Оболоні. Колеги прийшли, а з старими друзями з Мариною незручно. Родина далеко. Син відрікся, не спілкується. Батько має право на своє життя?!
Перший рік із Оксаною щось типу другої молодості. Квартиру оформив на них, дачу теж. Оксана швидко домовилась із Ганною: викупила половину будинку. Влітку там батьки з Богданом, мені тиша.
Колишня сімя ображена. Марина поїхала у студію на Русанівці, син купив двокімнатну на Позняках. Я навіть не цікавився не те вже…
*
І ось ювілей. Всі бажають мені здоровя, радості. А я не відчуваю ні драйву, ні щастя. Люблю молоду дружину, хоча не встигаю за її темпом, а притиснути до себе не виходить. Усміхається, але живе по-своєму, не підлаштовується під мої звички. Ввечері хочеться тихої бесіди, а вона у власному вихорі життя.
Думки гнітять якби лишилась у моєму житті частина душі Ганни… Її ромашковий чай, вечірня турбота, повільна прогулянка парком на Березняках. А Оксана не любить довгих розмов, почала нудьгувати, й у ліжку щось не так. Я нервую.
Буває, думаю: а чи варто було так поспішати із розлученням? Розумні чоловіки не перетворюють свято кохання на буденність дружини, а я так і зробив…
Оксана, із її гострим темпераментом, ще десять років залишиться молодою, а я буду дедалі старішим. Прірва лиш буде зростати. Дивно, але хочеться, щоб кінець був миттєвим, а якщо ні?..
*
На ювілеї танці, галас, а я виходжу у вечірній Київ, щоб подихати повітрям, втекти від суму. Колеги помічають, але я вже підсів у таксі. Телефоную синові хочу адресу Марини. Хто б подумав, що так сильно скучу за ними всіма… Зізнаюсь: Не знаю, Богдане, навіщо мені це.
Нову адресу отримав, водій зупинивсь біля багатоповерхівки в центрі. Вже майже девята вечора, але знаю Марина сова, вона не лягає рано.
Домофон. Голос відповідає чоловічий, чужий.
Що з нею? Вона здорова? питаю стривожено.
Та я чоловік, а ти, мабуть, пан Булкевич, кажу, згадуючи її університетського друга. Булкевич… він колись був закоханий у Марину. Було це колись, але відчувається досі ближчим, ніж теперішній мій шлюб із Оксаною.
Що, стара любов не іржавіє? питаю, і сам дивуюсь, як воно болить.
Ні, вона стає срібною, коротко відповідає голос.
Двері мені так і не відкрили.
…Цей вечір залишився у мені як запитання без відповіді.
