Ми з батьком все вже обміркували, Галина ніжно поклала долоню на руку свого сина. Продаємо дачу під Львовом. Два мільйони гривень підемо вам на перший внесок на квартиру, бо скільки можна по чужих квартирах тинятися.
Олексій завмер із горнятком кави, не дотягнувши до рота. Катерина, його дружина, теж перестала жувати шматочок запіканки застиг у неї на виделці.
Мамо, ти жартуєш? Олексій обережно поставив горня. Яка дача? Ви ж там кожне літо
Переживемо, синку. Славко, скажи їм.
Батько, досі уважний до варення у своїй мисці, нарешті підняв голову.
Мама правду каже. Дача вже сорок років існує дах тече, паркан гниє. Одна морока. А вам жити ніде.
Тату, ми самі зберемо, Олексій похитав головою. Рік-два, може, три
Три роки! Галина змахнула руками. Три роки по чужих квартирах, а тут дитина на підході! Катю, принаймні ти щось скажи!
Катерина потерепіла на чоловіка, потім на свекруху.
Галино Василівно, це ж дуже великі гроші. Ми так просто
Можете! відрізала Галина. Без обговорень. З ріелтором домовилися, в суботу показуємо.
Олексій хотів щось сказати, але мати перебила.
Синку. Ми не молодіємо. Батько вже третій рік із тиском мучиться, мені в наступному шістдесят. Для чого нам та дача? Помідори саджати? Та я куплю на базарі. А внуки наші мусять в нормальній квартирі рости. Власній, розумієш?
Запала тиша. Катерина міцно стисла руку чоловіка під столом. Олексій потер перенісся, як коли не знав відповіді.
Мамо Ми все повернемо. З часом, копійка за копійкою.
Ой, не балакай, Славко махнув рукою. Повернете добре, не повернете теж нормально. Головне, аби дітям є де підлогу повзати.
За півтора місяця дачу продали. Галина сама все оформляла, сама рахувала гроші, сама перерахувала два мільйони на рахунок сина. Ще через три місяці Олексій і Катерина переїхали у двокімнатну квартиру на Вишневому бульварі новобудова, девятий поверх, вікна в парк.
На новосіллі зібралося чоловік із п’ятнадцять. Катеринині батьки привезли посуд, подруги надарували рушників, колеги Олексія скинулись на кавоварку. Галина ходила кімнатами, торкалась стін, заглядала в шафи і загадково хитала головою чи схвалювала, чи оцінювала, не збагнеш.
Ближче до вечора, коли гості вже розбрелися, Галина зловила сина в коридорі.
Олексію, маю справу.
Відвела до вхідних дверей, подалі від чужих вух.
Ключ дай.
Олексій не одразу збагнув.
Який?
Від квартири. Запасний, Галина знизила голос. Ми ж вам допомогли, розумієш? Раптом що станеться, а ми без доступу. Та й узагалі нормальні люди батькам ключі дають.
Олексій переминувся з ноги на ногу. Було видно: хоче заперечити, але слів немає. Чи відваги бракує.
Мамо, ну це Катя
Що Катя? Катя проти? Галина примружилась. Ми вам квартиру купили, а вона ключ не дасть?
Ні, не те
Ну так дай. Чого мнешся, як малий?
Олексій порився у кишені джинсів, дістав звязку. Зняв новий ключ, ще блискучий.
Ось.
Галина взяла, покрутила в пальцях. Витягла свою звязку, причепила ключ між домашнім і від гаража. Дзвінко брязнув метал.
Молодець, вона легенько поплескала сина по щоках. Йдемо торт їсти, а то без нас все зїдять.
Вечір пройшов на славу.
Галина уважно мацала тканину, крутила подушку, перевіряючи шви. Велюр приємно ковзав під пальцями, гірчичний відтінок теплий, затишний, ідеально під Катеринін сірий диван. Другу взяла терракотову. В голові вже вималювалася картина: подушки в кутах, між ними вязаний плед, той самий, що приглянула минулого тижня.
В тролейбусі Галина притискала пакет до грудей. За вікном миготіли подвіря, дитячі майданчики, автівки. Вишневий бульвар, її зупинка.
Підїзд пахнув свіжою фарбою ремонт нещодавно робили. Галина піднялась на девятий поверх, дістала звязку, знайшла той самий ключ. Замок клацнув тихо, двері розчинилися без шелесту.
Тиша. Нікого.
Галина роззулась, пройшла у вітальню. Як і думала: диван голий, нецікавий. Вона розпакувала подушки, розклала по кутах, відійшла, оцінила. Супер! Зовсім інший вигляд.
Правда, пилюка на полиці кидалась у очі. І чашка немита на підвіконні. Галина похитала головою, але трогати не стала. Поки ще не її справа.
Увечері телефон дзвонить близько девятої.
Мамо, ти до нас приходила?
Голос Олексія був дивний, натягнутий.
Ага. Подушки принесла, бачили? Красиві, правда?
Мамо пауза. Повідомляй, будь ласка. Катя прийшла, все переставлено, нові подушки
Якісь? Галина пирхнула. Між іншим, тисяча пятсот за штуку! І своїй Каті скажи у вас вдома брудно. Пилюки повно, чашки брудні. І в холодильник заглянула майже порожній. Ви що, з голоду пухнете? Я ж не для того вам гроші давала, щоб ви як студенти жили.
Мамо, просто дзвони перед тим, добре?
Ой, Олексію, Галина закотила очі, хоча син того не бачив. Ладно, мені вже треба, тато кличе.
Вимкнула телефон першою.
Через тиждень принесла комплект постільної білизни. Гарної, сатинової. Катя була вдома, але у ванній Галина чула шум води. Залишила пакет на ліжку й пішла. Записку не написала та й навіщо?
Ще через три дні набір каструль. У молодих якась китайська дрібнота, всю емаль обдерли.
А в суботу Олексій із Катериною приїхали на вечерю. Сиділи за столом, їли вареники, обговорювали погоду та ремонт у сусідів. Чинно, чемно, але сухо.
Катерина відклала виделку.
Галино Василівно
А?
Можна попросити вас Катерина знітилась, кинула оком на чоловіка. Коли приходите, телефонуйте, добре? Просто щоб ми знали.
Галина тихо витерла губи серветкою.
Катрусю. Ми з батьком вам дали два мільйони гривень. Я маю право приходити коли хочу. Це і наша квартира, між іншим.
Мамо Олексій спробував втрутитись.
Що мамо? Я не права?
Тиша. Славко дивився в тарілку, ніби й справді ні при чому.
Дякуємо за вечерю, Катерина встала. Олексію, нам час.
Збиралися швидко, нервово. Посмішки при прощанні криві, натягнуті. Галина зачинила за ними двері, повернулась в кухню прибирати. Щось змусило підійти до вікна саме тоді, коли молоді вийшли з підїзду.
Форточка була прочинена. Голос Катерини пролунав різко, чітко:
або ми повертаємо цей борг, або розлучаємося. Я більше не витримаю.
Галина застигла з тарілкою в руках.
Який борг? Що вона має на увазі?
Внизу Олексій щось відповів, але слів не чути. Дверцята машини ляснула, мотор зашумів.
Галина повільно поставила тарілку до миття.
Ні. Це їй зовсім не подобалось.
Галина повернула ключ у замку, натискала двері й ледь не наштовхнулась на Олексія. Той стояв у коридорі, ніби чекав. Катерина визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
А, ви вдома, Галина на мить знітилась, але знову зібралась. А я вам ось
Мамо, зачекай.
У голосі сина вперше щось змінилось. Олексій поліз до кишені куртки, дістав конверт. Білий, товстий, видно не порожній.
Хочу тобі дещо повернути.
Галина машинально взяла. Заглянула й ноги підкошуються.
Гроші. Багато.
Це що?
Два мільйони, Катерина стала поруч із чоловіком. Взяли кредит.
Ви Галина підняла очі. Ви з глузду зїхали?! Який кредит?! Навіщо?!
Бо ми не хочемо бути зобов’язаними, Катерина вже не ховала погляд, говорила твердо. Галино Василівно, ми втомились. Від ваших візитів. Від контролю. Від того, що ви приходите коли бажаєте і нишпорите у наших речах.
Я не нишпорила! Я турбувалась! Подушки! Постіль! Каструлі!
Мамо, Олексій поклав руку Катерині на плече. Ми міняємо замки. Завтра майстер приходить.
Галина кліпала, мовчи. Не одразу дійшло значення слів.
Замки?
Так. Ключа ти більше не матимеш.
Густо нависла тиша. Галина переводила погляд між сином і невісткою. У горлі клубок, щоки палають.
Ви ви вона проковтнула. Ви дрібязкові, невдячні. Ми з батьком дачу продали! Для вас! А ви мене, як злодійку, з хати женете!
Ми не женемо, Катерина не схитнулась. Просто просимо піти.
Галина стиснула звязку ключів у кишені, аж пальці заніміли.
Олексію, синку, ти справді дозволиш їй так зі мною говорити?
Олексій схилив голову, мовчав. Нарешті глянув матері у вічі.
Мамо. Це наше спільне рішення.
Галина різко розвернулась і пішла, не прощаючись.
Дорогою додому Галина в голові перебирала слова, що скаже, коли Олексій подзвонить із вибаченнями. Завтра, максимум післязавтра. Опритомніє, зрозуміє, що гарячкував.
Минув тиждень. Телефон мовчав.
Галина декілька разів хотіла набрати, але кожного разу відкладала. Ні. Вони повинні першими. Самі попросять пробачення. Вона ж мати, зрештою! Вона ж нічого поганого не хотіла.
Через місяць Славко несміливо спитав за вечерею, чи помирились. Галина тільки здригнула плечем і перевела розмову.
Через два місяці вона перестала здригатися на кожен дзвінок.
Через три все стало ясно.
Син не подзвонить. Ні завтра. Ні через тиждень. Ні через рік.
Галина сиділа на кухні, дивилась на звязку ключів. Домашній, від гаража. Між ними той самий, що колись відкривав двері на Вишневому бульварі.
Вона ж хотіла як краще. Справді хотіла. Подушки, каструлі, постіль це ж турбота, хіба ні? Хіба не так завжди? Батьки допомагають дітям, діти вдячні, і всі щасливі.
Але десь щось зламалося. І Галина, скільки не перебирала розмов і моменти, так і не збагнула де саме.
Може, й не хотіла збагнути.
Виправляти вже запізно.
