Відкриття, що накрило мов гроза
До двадцяти семи років Михайло жив, як весняний потік гучно, завзято, без огляду на майбутнє. Його впертість та життєлюбність знали всі у Яворові. Могло статися так, що після тяжкого дня він збирав хлопців й рушав за кілька кілометрів до Лімниці, ловити карасів, а повертаючись з світанком, одразу ж брався допомагати сусіду полагодити покосився оборіг.
Ой, цей Михайло, безтурботний, немов вітер у полі, живе, не знаючи біди, хитали головами дідусі на лавці під вишнею.
Без думки, без міри одне слово, легковажний, зітхала мати, Ніна.
А що тут такого, живе, як люди, розводили руками його ровесники, вже давно з родиною й власною хатою під стріхою.
А потім усе змінилось. Але не бурею, а тихо, як той перший опалий листок з яблуні під горою. Просто однієї зоряної пори Михайло прокинувся від крику півня і, замість того, що крик кличе до чергової авантюри, почував докір порожнеча, яку досі не помічав, накрила його, мов туман.
Озирнувся навколо: оселя старих батьків, міцна, але вже вимагає майстровитих рук не на годину, а на все життя. Батько Тимофій, згорблений від роботи, вже більше говорив про сіно й ціни на комбікорм у Калуші.
Зламався Михайло на весіллі далекого родича. Він, як завжди, був душею компанії: жартував, танцював, аж сорочку промочив, а тоді помітив батька той сидів скромно у кутку, говорив із сусідом Григорієм. Вони дивилися на нього, на безмежну радість. Не було осуду у їхніх очах лише втомлена туга.
В ту мить перед Михайлом постав чіткий образ вже не хлопчак, а дорослий чоловік, що танцює під чужу сопілку, поки життя тихо плине повз. Без мети, без коріння, без власного пристановища. Йому стало лячно.
Ранком він прокинувся інший. Не було тієї легкості, лише стала вага відповідальності. Перестав ганятися по гостях, взявся за дідівський, занедбаний наділ біля лісу, під самою Яворовою горою. Викосив трави, зрубав два сухих явори.
Сусіди, звісно, сміялися:
Михайло хату будує? Боже, та він і цвях рівно не вбє!
А він навчався. По-невмілих руках часто молоток сідав не на цвях, а на пальці. Офіційно купив ліс, корчував пні. Гроші, які раніше дув на вітер чи витрачав у шинку, складав гривня до гривні на цвяхи, бляху, скло. Працював мовчки, від зорі до зорі. Увечері падав від утоми, але серце було спокійне день пройшов не даремно.
Минули два роки. На ділянці виріс простенький, але міцний сруб, що пахнув сосновою смолою. Поруч справжня лазня, власноруч збита. В городі вже перші грядки огірків. За ці два роки Михайло став худим, кремезним, очі сповнені спокою і впевненості, не було більше пустої біганини.
Батько все навідувався, допомогу пропонував, але Михайло відмовлявся. Той лише ходив, доторкався до кутів, заглядав під дах, а потім хвалив:
Міцно зроблено, синку
Дякую, тату, просто відповідав Михайло.
Тепер треба й наречену шукати, господиню для хати, казав батько.
Михайло усміхався, дивлячись на власне творіння, на темну стіну лісу, що здіймалася за хатою.
Знайду, тату. Все у свій час.
Він перекидав топірець на плече й йшов до дровітні, рухи його були неквапливі, впевнені. Та легковажна юність відійшла. Її змінила інша з турботами, тривогою, справжньою працею. Та от вперше за всі двадцять девять років Михайло відчував він дома. Не просто під батьківським дахом, а в оселі, яку звів власноруч.
Той переломний момент настав теплим серпневим ранком. Михайло, стиха заводив стару «Волгу», щоб їхати у ліс по хмиз, як раптом з воріт сусіднього обійстя вийшла вона Ярина. Та сама Ярина, яку він памятав завжди у двох косах, вічно з хлопцями у дворі, з колінами в саднах. Та, що колись незграбним підлітком поїхала до Івано-Франківська на педагогічний.
Вийшла не дівчинка вийшла справжня дівчина. Сонце грало в волоссі кольору стиглої пшениці, розпущене косами, спадало на її плечі. Пряма, легка хода. Просте темне плаття підкреслювало стрункість і врівноваженість. А у великих очах, завжди смішних, тепер світилась незвична, зріла глибина. Ярина була задумана, поправляла торбинку, не помітила його відразу.
Михайло остовпів: забув і про мотор, і про ліс, і про все довкола. Серце закалатало, звучало по-новому й безглуздо сильно.
Коли ти встигла стати такою красивою? майнула думка. Ще вчора жінкою не була, а вже справжня.
Вона помітила його погляд. Зупинилась, усміхнулась. І ця усмішка вже не була дитяча, а щось незнане й радісно хвилююче.
Привіт, Михайле, говорила вона мяко. Чого стоїш? Мотор не заводиться?
Її голос був дзвінким, але вже не визвучав тією дитячою пискливістю.
Яро… Ярина, нарешті вимовив він. У школу?
Так, кивнула. Скоро уроки. Не можу спізнитись.
І пішла, легко ступаючи сільською дорогою. А він стояв і дивився їй услід, думки його раптом сяйнули ясністю ось вона, ось на кому треба одружитись.
Він і гадки не мав, що для Ярини цей ранок був найщасливішим за багато років. Бо нарешті той Михайло, зухвалий та веселий, помітив її. Побачив не просто як сусідську меблі, а як людину.
Невже дочекалась?… Від тринадцяти років я мріяла про нього, а була для нього лише «малявкою». Плакала, коли він ішов у військо, старші дівчата проводжали, а мені було боляче. Навіть тому й повернулась працювати в школі, аби бути поруч
Її дитяча прихильність, що роками тихо жила у душі, розгорілась надією. Вона йшла, ледве стримуючи щасливу усмішку, відчуваючи його теплий, розгублений погляд у спину.
А Михайло того дня у ліс так і не поїхав ходив навколо срубу, пилив дрова, а думки рвалися лише про одне:
Як же я не бачив? Вона ж поруч була. Росла. А я дівчат міняв
Увечері біля криниці він знову побачив Ярину. Вона поверталась додому, втомлена, з тією ж торбинкою.
Ярино, покликав він, сам не вірячи у власну сміливість. Як робота? Твої учні напевно непосидючі й шустрі
Вона зупинилася, сперлась на тин, очі втомлені, але світлі й гарні.
Робота, як робота. Діти вони і є діти Галасливо, але серце тішиться. Люблю з ними працювати, вони кмітливі, вигадники А у тебе хата нова, міцна.
Ще не добудована, буркнув він.
Все колись недобудоване добудувати можна, тихо мовила й, ніби осоромившись власної мудрості, помахала рукою. Ладно, піду я.
Все можна добудувати, повторив Михайло подумки. І не тільки дім
Від того часу життя набуло нового сенсу. Йому хотілось звести хату не лише для себе, а для когось для неї. Мріяв, що у вікнах стоятиме герань, а на ганку двоє, він із тією повітряною, прекрасною Яриною.
Він не навязувався, боявся сполохати тендітну мрію. Почав «випадково» зявлятись на її шляху: спершу кивав, потім запитував про школу й дітей. Часто бачив, як вона по-дитячому оточена учнями ті викрикували «до побачення, Ярино Василівно»…
Одного разу він приніс їй кошик лісових горіхів. Ярина приймала його знаки уваги із теплою, вдячною усмішкою. Бачила, як мінився Михайло із легковажного став сильним, надійним чоловіком. І в її серці спалахнуло кохання.
Над селом висіли низькі осінні хмари
Пізньої осені, коли дім вже був майже готовий, Михайло не втримався. Чекав Ярину біля воріт, в руках тримаючи пучок стиглої червоної горобини, зірваної на узліссі.
Ярино, промовив схвильовано, Дім майже добудував. Але він, знаєш… страшно порожній. Може, зайдеш колись подивитись? А загалом я тобі пропоную руку й серце. Ти найважливіше, що маю.
І в його спокійних, трохи наляканих очах Ярина прочитала все, чого чекала так довго. Повільно взяла з натрудженої долоні горобину, притисла її до грудей.
Знаєш, Михайле, ледь чутно відповіла, я з першого дня, ще коли ти першу колоду поклав, мріяла, як воно буде зсередини. Чекала, коли покличеш Я погоджуюсь
І у її очах промайнула та ж дитяча, зухвала іскра, яку він колись не помітив. Але, як виявилось, іскра просто чекала свого часу, щоб розгорітись в полумя.
Дякую, що читали. Бажаю тепла та щастя кожному!
