Я живу разом з мамою. Моїй мамі вже 86 років.
Так вже сталося, що я так і не побралася з кимось і дітей у мене немає. Дивна й незрозуміла мені моя доля Зараз мені 57. Нещодавно у мене був день народження. Святкували лише ми удвох із мамою нема кого більше запросити, друзів немає, а родини в нас з мамою ніякої не залишилось.
Ми все життя разом одна до одної опора. Мамі вже 86, і я щораз думаю як я буду жити, коли її не стане? Але моя матуся ще бадьора! Хоч рік від року їй тяжче, здоров’я поволі підводить, та вона вперто не здається й сама на вулицю виходить прогулятись.
Я вже на пенсії, але ще підробляю, бо наших пенсій не вистачає навіть на просте життя у квартирі недалеко від Хрещатика. Та я не сумую мені радісно, що матуся зі мною. Бо багато хто з людей животіє ні даху над головою, ні навіть рідної людини, ні гривні за душею.
Ми ж з мамою спокійно й тихо живемо. Ввечері п’ємо чай із липовим цвітом, в’яжемо шкарпетки, дивимось українські фільми чи старі серіали Козак Вус і Дивосвіт. На вихідних печу пиріжки й запрошую сусідів Івана та Софійку вони розповідають про своїх родичів. Я радію, коли бачу щасливих людей, і щиро молюся, щоб лиха минули стороною мене й мою матусю.
Отак минає наше життя. Я хочу, щоб ця проста затишна хода тривала якомога довше для нас із мамоюІноді мені здається, що наше скромне щастя це справжній дар. У затишку маленької кухні, під вечірнім світлом, я ловлю ніжний мамин погляд, і серце переповнюється вдячністю за цей день, за її теплі руки, за тишу, яку ніколи не хочеться розбивати тривогами.
Можливо, життя не подарувало мені великої родини чи феєричних пригод. Але серед простих речей маминих пісень зі сторінок дитинства, ароматного пирога, теплих слів у скрутний час саме тут я відчуваю повноту й сенс.
Я не знаю, що готує майбутнє, та кожен ранок вкотре дякую за те, що ще один день можу бути поруч із нею. А поки у нашому вікні світиться світло, поки на столі парує чай і лунає сміх, я точно знаю: наша маленька сімя і є той дім, де завжди живе любов.
