Мені вже пятдесят, але сниться мені ніби мені сімнадцять і я ще школярка дитина із хутра снігу на волосі. Я вагітна від свого хлопця, а ми обоє ще не вирізнилися із чорнильних плям у зошитах. Грошей у нас немає, як нема й долі. Мій дім стара львівська камяниця, у якій пахне кислим молоком і гасом. Там дорослі підвищують голоси, як ураган на Дністрі. Я стою босонога з валізою дрібязковою, синього кольору, наче частина неба, що відклеїлася від ранку. Мені кажуть, що я зганьбила рід, і що вони не будуть ростити чужу кров. Холодний вітер мене виносить через стару деревяну браму і я не знаю, чи маю місце під цією соняшниковою ніччю.
Сімя мого хлопця тихі люди із золотими руками з якогось містечка під Вінницею. Вони відкривають двері, ніби я крихка тінь, яку можна зупинити лише добрим словом. Його мати дає нам кімнату з вікном на яблуневе гілля, кухоль молока, теплу ковдру. Було по-домашньому суворо: не прогулювати школу, не забувати готувати борщ, вчити вірші Шевченка замість завчати втечу. Вони оплачують їжу, світло, навіть лікаря, коли живіт тягне болем усе в гривнях, хрускіт банкнот згодом стане рятівною колисковою моєму сну.
Коли зявився наш син немовля з тонким голосом весняного дзюрчання мати мого чоловіка ішла разом зі мною на кожне розпяття лікарняних коридорів. Вона допомагала прикладати до грудей, перевдягати його, показувала, як тихо співати колискові, щоб не розбудити ніч. В її руках світилися золоті нитки терпіння. Його батько приніс крихітне ліжечко та чепчики в синьо-жовті кольори. Я була в їхньому домі, як рибка в акваріумі безвільна, але захищена.
Згодом вони, ніби добрі чарівники з поліських казок, запропонували навчання на медсестру. Прийняла без роздумів. Вдень носила халат із латексним запахом лікарні, а малюка залишала на бабусиних руках, що памятали тепло трьох поколінь. Мій хлопець він уже теж стає дорослим у ролях і словах захопився компютерами, як би на програмуванні міг будувати міст через усі наші труднощі. Жили ми суворо, у стрункому графіку, де час поділений на шматки, як домашній хліб у скрутний рік. Ніяких зайвих гривень, тільки любов, підтримка і чай з медом, коли хтось захворіє.
Роки котились тихо, як сон серед нив. Я стала медсестрою, він працював з компютерами. Одружились. Зняли власну квартиру в старій панельці на околиці Дніпра. Виховали сина, що зростав між книжками і тяжкою працею. Тепер я знову доросла, пятдесят років мов пожовклий підручник, який береш читати в затінку груші. Шлюб наш тримається, мов стріха над хатою після бурі.
Рідна сімя як далека станція, до якої поїзд уже не ходить. Ще є дзвінки на свята, порожні фрази про погоду і здоровя, але все між нами розчинив час десь у тумані чи ранковому сні. Я не тримаю злості, але вже не шукаю тепла в старих домах.
І якщо в сновидінні мене питають, яке ж сімя врятувало моє життя не зітхаю і не опускаю очей. Це не родина мого народження. Це сімя мого чоловіка наче чужа, але рідна, як земля, що приймає твої сльози і дає хліб.
