Мамо, посміхнись
Соломія не любила, коли до них навідувалися сусідки й просили матір заспівати.
Та співай, Катрусю, в тебе такий гарний голос, ще й танцюєш гарно, мати починала співати, сусідки підхоплювали пісню, а бува, всі разом танцювали посеред подвіря, ловлячи босими ногами теплий пил літнього вечора.
Тоді Соломія жила з батьками у селі на Київщині, разом із молодшим братом Остапчиком. Їхня мати була відкрита до життя, життєрадісна, а після гостин завжди казала сусідкам:
Заходьте ще, гарно побалакали, душу відвели, ті обіцяли повернутись.
Соломію ж соромило, коли мама танцювала й співала. Навіть слова не могла підібрати, чого саме; навчалася тоді в пятому класі, й якось сказала:
Мамо, не співай, не танцюй, будь ласка Мені якось соромно, і справді не знала, чому так.
Навіть нині, вже будучи дорослою й самою матірю, не може пояснити цієї дивної затятості. Та Катерина з усмішкою відповіла:
Соломійко, не соромся, коли я співаю, радій. Я ж не все життя зможу співати й танцювати, ще доки молода
Тоді Соломія не задумувалась, як рідко насправді буває весело у житті.
В шостому класі для Соломії, коли Остап уже вчився у другому, їхній тато пішов з дому. Забрав валізу й не обернувся. Соломія ніколи не дізналася, що сталося між батьками. В підлітковому віці якось спитала:
Мамо, чому тато пішов від нас?
Коли виростеш дізнаєшся, чемно відповіла Катерина.
Насправді Катерина тоді повернулася з роботи, бо залишила вдома гаманець із гривнями. Зайшла, а в хаті тиха, гостра тиша. В кімнаті її чоловік Іван із сусідкою Галиною. Вони навіть не знітились, ніби здивовані: А ти чого прийшла
Увечері стався скандал. Діти бавилися в саду і не чули жодного слова.
Збирай речі, я склала їх у торбу в нашій кімнаті. Іди. Я не пробачу тобі зради.
Іван ще пробував виправдовуватись, мовляв, пронесе й минеться, діти малі, але Катерина була непохитною й вийшла на ґанок. Він забрав валізу й пішов, а вона, заховавшись за кутом хати, потайки проводжала його поглядом більше бачити не хотіла.
Якось проживемо з дітьми, думала, ковтаючи сльози. Не пробачу
Не пробачила. Залишилась сама з дітьми. Знала, буде важко, але наскільки зрозуміла згодом. Довелося працювати на двох роботах: вдень мила підлоги у школі, вночі працювала в місцевій пекарні. Недоспана, з обличчя зникла усмішка.
Попри те, що батько жив тепер через три подвіря від їхньої хати, Соломія з Остапом спілкувалися з ним Катерина не забороняла. У Галини, нової мачухи, був син такого ж віку, як і Остап, навіть в одному класі.
У Галини гостювати можна було, але поїсти діти завжди йшли додому нова господиня не частувала гостей. Однак іноді син Галини теж біг із Соломією та Остапом до них. Катерина всіх годувала, чужого дитяти не цуралась. Але дочка більше ніколи не бачила, як мама усміхається. Журлива, турботлива, замкнулась у собі.
Іноді Соломія поверталася зі школи, у душі шкребло бажання поговорити, поділитися новинами:
Мамо, уявляєш, Андрій приніс кошеня на урок, а воно нявчало вчителька так і не могла зрозуміти, хто це, аж поки ми не сказали, що в Андрія в рюкзаку кошеня. Його вигнали й маму викликали до школи
Ага кивала мама й дивилася у вікно, немов шукала там щось чи когось у сутінках над ставом.
Соломія чула ночами мати плакала. Все менше говорила з дітьми, довго стояла біля вікна. Уже коли стала дорослою, зрозуміла:
Мабуть, мама страшенно втомлювалася, працювала вдень і вночі, ще й, мабуть, недоїдала, не було вітамінів. Але для нас із Остапом усе робила: ми завжди були охайно вдягнені, речі чисті, випрасувані.
Тоді Соломія часто просила:
Мамо, посміхнись Я так давно не бачила твоєї усмішки.
Катерина дуже любила дітей, любила по-своєму: рідко обіймала, але хвалила, коли гарно вчилися, не створювали клопоту. Готувала смачно, вдома панував лад.
Соломія відчувала цю любов, коли мати заплітала їй коси погладжувала по голові мякою долонею, але плечі були сумні, пониклі. Ще в молодому віці Катерина почала втрачати зуби; видаляла їх вставляти не мала ані змоги, ані бажання.
Після школи Соломія навіть не думала вступати кудись не хотіла лишати маму саму, розуміла, для навчання потрібні гроші. Пішла працювати продавчинею в продуктовий магазин біля дому, допомагала матері, адже Остап швидко виростав і часто потребував нового взуття, одягу.
Якось у магазин зайшов Михайло не місцевий, із сусіднього села.
Як тебе звати, красуне? усміхнувся, раніше тут не бачив тебе
Соломія. І я вас не бачила.
Я з Бобриці, то за вісім кілометрів від вас. Михайло я.
Так і познайомилися. Михайло часто приїздив на своїй Жигулі, зустрічав після зміни, каталися селом, інколи брав у гості у своє село. Він жив із матірю, та була тяжко хвора. Колишня дружина не витримала тягаря, поїхала у райцентр із донькою.
Господарство у Михайла було велике, хата багата. Щедро частував Соломію: й сметана, і домашня ковбаса, і цукерки на столі. Мамі його було зле, тож вона не виходила.
Соломіє, давай одружимось, якось мовив Михайло, але мусиш допомагати доглядати маму. Зможеш?
Соломія мовчки зраділа робота це їй не здавалась тягарем. Михайло напружено чекав відповіді.
Зате м’яса і сметани досхочу! крутилось у дівчини в голові, а вголос сказала: Я згодна.
Соломійко, я такий радий! Люблю тебе Думав, молода не захоче старшого мужа, тим паче розведеного.
Після весілля Соломія перебралась до Михайла у Бобрицю. Вже й не так тягло додому Остап лишився вчитися на автомеханіка в училищі райцентру, приїжджав на свята.
Минав час. Соломія по-справжньому була щасливою з чоловіком. У них швидко зявилося двоє синів-однолітків, вона не працювала, в хаті й так справ багато, а невдовзі померла свекруха. Господарство вимагало руки і серця. Михайло займався важчим, не давав дружині носити відра:
Я сам усе зроблю, ти дої корівку, курей погодуй а свині я вже сам.
Він любив дітей, опікувався та часто казав:
Давай, Соломійко, завеземо Катерині сметани, домашнього мяса, молочка їй же все в магазині купувати треба, а в нас своє.
Мама брала все із вдячністю, але навіть онуків зустрічала серйозною, усмішка так і не поверталася на її обличчя. Вони навідували її часто, а Соломія болісно ламала голову: як повернути маму до життя?
Може, в церкву сходити до батюшки? запропонував Михайло. Соломія схопилась за цю думку.
Священик пообіцяв молитися за здоровя Катерини й додав:
Проси у Бога, аби мамі трапилася добра людина.
Соломія щиро молилася.
Одного разу Катерина попросила у доньки:
Доню, позичиш мені трохи гривень? На вставлення зубів не вистачає.
Мамо, я усе оплачу! зраділа Соломія, та знала мати ніколи даром не візьме.
Дала їй гроші, а Катерина пообіцяла повернути. Минув час, вони частіше телефонували, ніж бачилися чоловік допомагав дядькові Миколі, той мав переїхати з райцентру у село, купив гарну хату поблизу. Михайло допомагав із оформленням документів.
Якось Михайло каже:
А ти знаєш, здається, дядько Микола хоче оженитись. Я чув, говорив по телефону
І правильно! підтримала Соломія, не сидіти ж самому, при такій хаті, господиня потрібна.
Невдовзі сам Микола запросив їх у гості.
Завтра лиш привезу свою першу любов, разом у школі навчались. А в неділю приходьте.
У неділю Михайло з Соломією взяли гостинці, завітали. Як увійшла Соломія до хати зупинилась, і серце її спалахнуло захватом. Перед нею стояла мати. Посміхалась! Не соромилась усмішки, світилась чарівністю, якої донька стільки років не бачила.
Мамо! Я така щаслива Чому мовчала?
Не хотіла казати раніше, а раптом не вийде.
Дядю Миколо, і ви мовчали?
Боявся, що Катерина передумає А тепер ми щасливі разом!
Соломія й Михайло раділи, як діти. Катерина усміхалася і світ навкруги справді став схожим на добрий сон, де всі нарешті знаходять те, чого так бракувало.
Дякую, що прочитали мій сон, дякую за підписку і вашу підтримку. Щастя вам!
