15 липня
Сьогодні цілий день в голові крутяться думки про мою сусідку, Галину. Здається, вже весь світ знає, що її онуки приїхали в село на канікули вона кричить про це з порога, навіть коли йду полоти буряки. Тільки-но нахиляюся над грядкою, за парканом чути: «Оксано, та не будь скнарою! Дай дітям огірків, у тебе вони й так переростуть, пожовтіють І клубніки твоєї в мисочці трохи дітям на вітамінчики! Ми ж тут всі свої, паркан не завада!»
Виглядаю з-за куща Галина вже як вдома, обпирається на сітку-рабицю, а її рука тягнеться до мого куща смородини. На обличчі широка солодка усмішка, в емальованій мисці вже половина моєї клубніки.
Я намагаюся не сердитися в полі бурян знищую, а тут сусідка під боком. Ви, напевно, подумаєте: що мені, жмені ягід шкода? Але я ж знаю, скільки сил витратила на цей врожай. Кожна ягода у мене на рахунку. Все тут піт, чистий чорнозем під нігтями й ночі на сторожі розсади.
Це «ми ж свої» чую не перший рік, відколи з чоловіком купили цю дачу під Тернополем і перетворили зарослий бурянами пустир на город-мрію. У Галини теж росте клубніка бачила, але вона щоразу засмучується: мовляв, її кущі нічого не дають, гусінь зїдає ягоди, а вона не знає, як з добривами мудрувати чи насіння вибирати. Що виросло те й зїла. Її грядки суцільне поле кульбаби, а яблуні важко назвати деревами: гілля криве, мох скрізь, а лопати грізно гримить тільки на Великдень.
Зате відпочивати на природі вона вміє: гамак, шансон на весь хутір і сардельки на цеглинах ось уся агротехніка. А я пані «агроном», мушу встати ще вдосвіта, полити парник, провітрити теплицю, зробити підживлення, захистити від весняних заморозків і так щодня. Чоловік, Іван, лишень сміється, але гордий: каже, «у нас все по науці».
Галю, кажу спокійно, але твердо. У тебе ж теж є своя клубніка, йди збирай.
Та що там?! Дрібнота й кислятина. А у тебе ягода з горіх! Гріх не пригостити, і бере ще пригорщу моєї малини, навіть не ховаючись.
В глибині душі я серджуся. У минулі вихідні вона так само «для онуків» зрізала кабачки. Пояснила потім: «Вони переростуть, шкода пропадати добру». Я намагаюся терпіти, але коли заходить аж надто далеко, стриматися важко.
Галю, постав миску. Я збираю клубніку на варення. Дійсно, кожна ягода в мене на рахунку.
Ой, почалося! Скупарка! Ну то й що діти хоч трошки посмакували, не обіднієш. Не відбиратимеш же в дітей з уст?
І швидко, нахабно, ще одну ягоду зїдає і пливе до себе на двір. А я стою в моркві, серце свердлить образа. Приходить Іван, бачить мій вигляд, питає: «Знов Галя на городі?»
Я розповідаю, як є. Пропонує зробити вище паркан. Але по закону нашого дачного кооперативу між ділянками тільки сітка чи штахетник, затіняти не можна, та й грошей на новий паркан зараз нема цього року всю пенсію відклали на теплицю.
Чим більше врожаю, тим частіше Галина лізе то за огірками, то за томатами. Одного разу в суботу, коли у неї юрба гостей і ящик «Оболоні», вона зявляється біля паркану:
Оксано! Виручай сусідку! Дай салату на закуску: помідорів, «Бичаче серце», і кропу з петрушкою. Крамниця далеко, а гості чекають.
Я вирівнююся зі шлангом у руці:
Галино, ті помідори я завтра несу доньці у місто.
Та не прибідняйся! Дивись аж червоніють! Для хороших людей шкода? Колись віддячу шоколадкою!
Ні, кажу твердо.
Відразу ображається, йде, гримить словами: «І нехай луснуть твої помідори! Такі сусіди, снігу взимку не випросять! Фу!»
Увесь вечір лунають з її городу докори: «Жлоби Все руками хапають Навіть овочі суцільна хімія!» Образливо до сліз. Я йду до хати, вмикаю телевізор на всю.
Наступного ранку живіт стискає в тривозі: двері в теплицю відчинені. Біжу, серце скачить. На землі помятий бадилля, зірвані за ніч найбільші грона, огірків поменшало. У зелені порожня пляма: хтось вирвав кріп і петрушку з корінням.
Кличу Івана, приходить, нахмурюється:
Це ж крадіжка вже, Оксано.
Я бідкаюся доказів ніяких, камери нема, а Галина все вмить заперечить. Але терпіти більше не збираюся.
Вистачить, кажу. Я пробувала по-хорошому. Тепер інакше.
Відразу в голові формується план. Поїхала до обласного центру, купила жовтий захисний костюм, респіратор, великий обприскувач, пакунок синього харчового барвника і пляшку самого різкого господарського мила.
Увечері, коли у сусідів голова болить від вчорашніх «гостей», ми з Іваном одягаємо костюми, накладаємо респіратори. Я змішую синій барвник із милом, наливаю цю «хімію» в обприскувач.
Іване, відійди далі! кричу для ефекту.
Обробляю помідори, капусту, перці. Все синє, аж лячно. Бачу Галя вже визирає за паркан.
Оксано, ти що робиш? Що смердить?
Появу нової чуми знайшла мозаїку із грибком. Препарат купила дорогущий каже, небезпечно для тварин, для людей небезпечно! Їсти можна не раніше, ніж за три тижні інакше все, як печінка відмовить
Сусідка сіріє. «А від дотику?», запитує перелякано.
Якщо одразу руки спиртом не витерти то теж небезпечно. Костюм буду спалювати!
Вона хутко відступає й кричить гостям: «Салат не доїдайте! Щось мені гірко було Може, отрута?!»
Ми з Іваном вечорами промиваємо огірки водою для себе, а помідори залишаються сині. Тепер навіть діти боятися підходять, а Галина ганяє їх від межі:
Не дихайте в той бік, там отрута!
Через тиждень дивлюся слідкує, запідозрила щось.
Оксано, ти ж їси огірки а казала, отрута!
Я спокійно:
Магазинні, з базару привезла, наші ж сині!
Галина хмуриться:
Чому ж не змивається хоч дощем?
Воно ж проникає вглиб, нанотехнології!
Шепоче своїм: «Ото, ба, хіміків розплодилось», але на мій город більше не лізе.
Наступає серпень. Барвник з помідорів майже змилось, лише легка блакить під плодоніжками. Перед тим, як їхати в місто до тещі, вішу на браму замок, а до межі з боку Галини табличку:
«Увага! Ведеться відеоспостереження. Ділянка оброблена небезпечними агрохімікатами. Споживання плодів без нейтралізації може нашкодити здоровю. Адміністрацію товариства попереджено. При спробі проникнення викликається поліція.»
Повертаюся через два дні Галина кричить на весь куток з головою кооперативу, паном Михайлом:
Михайле Андрійовичу, ця Оксана нас травить, камери поставила! Внукам живіт болить це все її хімічні випари!
Голова зітхає, мене бачить, радіє. Я кажу:
Жодної небезпечної хімії нема, барвник звичайний. Табличка для профілактики бо хтось урожай «псує». Діти б і не хворіли, якби не стрибали чужими городами.
Ти доведи! виривається у Галини.
Я дивлюся їй в очі:
Я відео маю. Муляжі камер зняла, справжню включила з датчиком руху. Буде треба покажу, як через паркан тяглася.
Галина біліє, згадує власні «грішки», бо не знає, коли камера «працювала». Народної ганьби й штрафу вона боїться, більше, ніж «хімії».
Та й не треба мені тих помідорів! вигукує, ображено тікає до хати.
Голова смішно підморгує:
Що, реально така сильна хімія?
Харчовий барвник із милом, пане Михайле. Від тлі допомагає. Але від жадібних сусідів це ще кращий захист!
Від того часу тиша й «холодна війна» через межу. Я готую консервації рекордно багато, нічого не пропадає. Галина ображена, розпускає чутки, ніби я відьма й отруйниця. Мене не зачіпає. А головне мій урожай ціліший ніколи.
Восени сталося диво: бачу на городі Галини копає землю. Незграбно, але сама! Біля неї ящики з розсадою, купленою на розпродажу. Підходжу до межі:
Бог у поміч, Галю! Піску б сюди додати.
Справлюся й без тебе! хмуро, але вже не так ворожо.
Головне своє. Воно завжди смачніше, кажу.
До середини літа її перші, кривенькі огірки й малесенькі помідорчики тішать Галину так, наче медалі отримала. Покоїть грядки, ганяє чужих дітей:
Тут труд вкладено! Не топтайте!
Я з Іваном тільки посміхаємося: справжня школа праця.
Восени Галина сама приносить банку огірків у мутному розсолі.
Ось, попробуй свої, бурчить ніяково.
Я приймаю подарунок і пропоную насіння на наступний рік, сортове, те саме «Бичаче серце».
Не шкода для тих, хто сам працює.
Ми ще трохи мовчки стоїмо, дивимося на опале листя. Таблички вже нема, але повага зявилася.
Того року ні помідорина не пропала. І ось думаю: найкраще виховання власною працею. Не треба високих парканів.
Якщо дочитали до кінця, дякую за увагу. А у вас були подібні історії з сусідами? Розкажіть у коментарях цікаво ж!
