Пішов та й добре
Як це «абонент поза зоною»? Пять хвилин тому ж говорив з кимось! Оксана стояла посеред коридору, притискаючи телефон до вуха.
Погляд її впав на тумбочку.
Скринька, де лежали її прикраси, стояла на місці. Але щось із нею було не так кришка лишилася неплотно закритою.
Романе! покликала вона вглиб квартири. Ти у ванній?
Оксана повільно підійшла до тумбочки. Доторкнувшись до полірованого дерева, вона відчула крижаний холод по спині скринька була порожня. Абсолютно.
Навіть чека з магазину, яким вона закладала сторінку на кухонному календарі, не залишилось.
З прикрасами зникли й гроші. Хоча їх вона дала сама
Боже мій видихнула Оксана, опускаючись просто на підлогу. Як же це так? Ми лише вчора сварилися через ті шпалери… Ти ж обіцяв, що в серпні на море поїдемо…
А починалося все смішно буденно. Минулого червня у Оксани її “зірці” заклинило поршень.
У сервісі назвали захмарну суму, і вона, розсердившись, полізла у групу “Авто-Допомога Львівщини”.
«Хлопці, підкажіть, чи реально самому розробити заклинилий гальмівний поршень? написала вона, прикріпивши фото брудного колеса.”
Коментарі посипалися одразу. Хтось радив не лізти, хтось пропонував купити нову деталь.
І тут надійшло повідомлення від користувача з ніком Roman85:
«Дівчино, не слухайте нікого. Купіть WD-40 і ремкомплект гривень за двісті.
Зніміть колесо, повільно вижимайте поршень педаллю, головне не до кінця.
Промийте все гальмівкою, змастіть.
Якщо всередині все ціле, все буде добре.»
Оксана замислилася над порадою. Все було просто, без зайвої бравади.
«А якщо на дзеркалі раковини?» уточнила вона.
«Тоді тільки заміна. Але, судячи з фото, авто у вас доглянуте. Питання будуть пишіть мені в приват.»
І так почалося їх спілкування.
Роман виявився дуже майстерним у техніці.
За тиждень підказав їй, як міняти мастило, які свічки краще і навіть який антифриз не варто купувати.
Оксана ловила себе на думці, що чекає його повідомлень.
“Слухай, Ромко, ти мій рятівник, написала вона наприкінці липня. Може зустрінемось? Чай з мене. Або щось міцніше за зекономлені гроші.»
Відповіді не було довго. Лише через три години екран телефону спалахнув.
«Оксано, я б із радістю. Але я зараз у відрядженні. І тривалій, за кордоном, так би мовити.»
«Ого, здивувалася вона. Куди це тебе занесло?»
«Далі нема куди. Не хочу брехати. Ти мені дуже подобаєшся. Я не у відрядженні. Я в колонії. Чортова зона, якщо тобі це про щось говорить.»
Оксана випустила телефон із рук. У грудях щось боляче стиснулося.
Зек? Вона, порядна жінка, бухгалтерка у фірмі, вже другий тиждень листується із засудженим?
«За що?» набрала трясучими пальцями.
«Стаття 190, шахрайство. Дурень був, сам попався, трохи підставили Залишилося менше року до кінця. Якщо що видаляй чат, усе зрозумію.»
Оксана не відповіла. Просто заблокувала його і три дні ходила, ніби під водою. Колеги питали, чи не захворіла бува.
А вона подумки все повторювала:
«Чому так? Чому розумний, вправний чоловік і там?!»
Через тиждень вона побачила сповіщення на електронці Роман колись питав її адресу. Вона не видалила його, просто закрила листування.
“Оксано, писав він. Не ображаюсь. Я знав, що так буде. Ти світла людина, а тобі такі, як я, не потрібні.
Дякую за спілкування. Це були найкращі два тижні за три роки. Будь щаслива. Прощавай.”
Оксана прочитала це на кухні і розридалася. Було шкода і себе, і його, й усе своє життя.
Чому всім щастить, а мені то чужі чоловіки, то мамині синочки, а єдиний нормальний чоловік та й той за ґратами?! питала себе.
І знову не відповіла
***
Оксана намагалася ходити на побачення, але не те.
Один розповідав годину про свої конверти, інший прийшов із брудними руками й попросив поділити рахунок.
У березні, на свій тридцять пятий день народження, Оксана відчула себе ще самотнішою.
Вранці прийшло сповіщення.
«З днем народження, Оксанко! писав Роман. Знаю, не маю права турбувати, але не втримався. Нехай у тебе все буде гаразд.
Ти варта бути на руках у когось.
Я тут із хлібного мякуша і дроту зробив одну фігурку Якщо б міг подарував би.
Просто знай: десь на сході України людина сьогодні пє за твоє здоровя чашку жахливого чаю.”
«Дякую, Романе, відповіла вона, не втрималася. Дуже приємно.»
«Ти відповіла! він немов не міг повірити. Як ти? Як твоя «ластівка»? Не змерзла взимку?»
І все закрутилося знову.
Тепер вони говорили щодня. Роман дзвонив, коли міг.
Голос у нього був глибокий, з приємною хрипотою.
Він розповідав про минуле: як зростав із братом, як нині той виховує племінників, як Роман мріє почати з нуля.
До себе в місто не повернуся, казав він. Старі друзі знову затягнуть туди, куди не треба.
Хочу туди, де мене ніхто не знає. Руки працювати є, на будівництві чи в автосервісі завжди знайду місце.
А куди б хотів? затамувавши подих питала вона.
До тебе приїхав би. Зняв би кімнату десь поруч або невеличку квартиру. Просто щоб знати: ти у цьому місті, дихаєш тим самим повітрям.
А далі видно буде Я не навязуюсь
До травня Оксана була по вуха закохана.
Вона знала графік його перевірок, коли у нього баня, коли робота в майстерні.
Вона слала йому посилки: чай, цукерки, теплі шкарпетки, якісь детальки.
Ромко, тільки посиди спокійно, просила вона. Не лізь ні в які розбірки.
За тебе, рідненька, на воді сидітиму, сміявся він. У квітні на волю.
Я тебе чекаю.
***
У квітні Оксана приїхала до воріт колонії. Придбала йому нову куртку, джинси, кросівки.
Серце стукало так, аж хотілося вирватися.
Коли він вийшов невисокий, міцний, із короткою сивиною, вона спершу розгубилася.
На фото він здавався іншим.
Та коли він усміхнувся і сказав:
Ну, привіт, господино, вона кинулася до нього в обійми.
Боже, живий, шепотіла вона, ховаючи обличчя в колючу щоку.
Куди ж мені діватися, він обійняв її міцно. Гарно пахнеш. Якимись квітами…
Вони поїхали до неї.
Перший тиждень був казкою. Роман одразу взявся до справ: полагодив крани, поремонтував замок у дверях, що клинив уже пів року.
Вечорами вони сиділи на кухні, пили напівсолодке й він жартував зі свого «минулого», уважно оминаючи гострі кути.
Слухай, Роман, сказала вона на десятий день. Ти ж казав, квартиру хочеш зняти.
Може, не треба? Місця вистачає, та й веселіше удвох.
А гроші збережеш, інструмент купиш, обживешся.
Якось воно неправильно, похмуро відповів він, розмішуючи цукор. Я ж чоловік, маю забезпечити житло сам.
І так на твоїй шиї сиджу, харчуюся за твій рахунок.
Не вигадуй! вона накрила його руку своєю. Ми вже не чужі. Ти піднімешся, знайдеш роботу, все влаштується.
Учора брат дзвонив, несподівано озвався він, відвівши очі. Племінник тяжко захворів потрібна недешева операція.
Просить у борг, а мені навіть копійки немає. Соромно мені, Оксано.
Скільки треба? боязко спитала вона.
Багато Десь сорок тисяч гривень. Частину вже зібрали.
Я навіть думаю, чи не податися на будову до Києва. Там платять добре, швидко зароблю.
Оксана мовчала. Саме ці сорок тисяч лежали в скриньці. Вона збирала три роки, відмовляючи собі в усьому.
Мріяла про ремонт, нову сантехніку, душову з гідромасажем
У мене є ці гроші, тихо сказала вона.
Роман швидко підвів голову.
Не смій! Це ж твоє. Я не візьму.
Ромко, це ж племінник. Рідня. Ти сам казав це святе. Візьмеш, повернеш. Ми ж тепер разом.
Він опирався. День-два ходив злий, навіть курити почав на балконі, хоча обіцяв кинути.
Зрештою, вона сама дістала гроші й поклала на стіл.
Забирай. Їдь до брата чи відправ як краще.
Я краще завезу, сказав він, обіймаючи. Може, знайду й роботу цікаву.
Я лише на пару днів, Оксано. Туди й назад. Днів за два
***
Оксана вже годину сиділа на підлозі в коридорі. Ноги затекли, та болю вона не відчувала.
Перед очима стояв учорашній вечір. Дивилися якусь дурну комедію, він сміявся, обіймав, і їй здавалося, що вона найщасливіша.
Я, може, післязавтра виїду раніше, сказав він перед сном.
А втік на день раніше. Вона спала навіть не чула, як він збирав речі.
Тільки уві сні здалося, що шурхнула вхідна двері, проте подумала: сусіди.
О другій дня вона набрала номер його брата. Той, що Роман колись лишив «про всяк випадок».
Алло? суворий чоловічий голос. Хто це?
Добридень, я подруга Романа. Він до вас сьогодні приїхав?
У трубці мовчанка. Потім важкий видих.
Дівчино, який Роман? Мого брата інакше звати і він ще пів року в колонії сидітиме. Його термін до жовтня.
Оксані потемніло в очах.
Як до жовтня? Він же звільнився у квітні. Я його сама зустрічала під воротами.
Слухайте, голос зробився злим. Мій брат Андрій, сидить в ІЧ-6.
А Роман… Роман це його колишній сусід по камері. Вийшов два місяці тому.
Телефон мій вкрав і всі контакти списав.
Ви, мабуть, чергова «заочниця», яку він надурив. Він у цьому профі.
Освіта технічна за плечима, язик гострий
Оксана поклала телефон на підлогу. Згадала, як він учив її міняти свічки запалювання.
Головне не пересмикнути, казав. Бо різьбу зірвеш, і буде біда.
Зірвала, прошепотіла вона. Всю різьбу Біди собі наробила.
Вперше вона зрозуміла, що не знає про нього нічого. Навіть паспорта його в очі не бачила, довідки про звільнення не питала.
А він, може, і не Роман зовсім?!
***
Оксана, звісно, пішла до поліції і заяву написала. Фото показала дізналася про колишнього співмешканця ще чимало.
Звали його справді Роман і це єдине, що було правдою.
Термін відбував він не вперше. З Оксаною познайомився, коли сидів утретє.
Оксана перехрестилась, замки в дверях змінила й подякувала долі, що легко відбулася. У порівнянні з іншими його «пасіями»Вона вимила підлогу, провітрила квартиру, викинула усі старі записки, де ще була його рука. Декілька вечорів поспіль не могла заснути крутилась у ліжку, питаючи себе, як упустити стільки червоних прапорців.
На третій ніч їй приснився сон: вона знов їде у своїй «зірці» в поле, десь там, де ні душі, і раптом десь поряд озивається голос то не Роман і не Андрій, а її власний. Вона зупиняється, виходить із авто та бачить себе у дзеркалі заднього виду: втомлену, але живу і вперту.
Вранці, ще до кави, вона відкрила телефон, очистила коробку вхідних і поставила галочку: ніяких більше чужих чужинців ані в житті, ані в мережах. Ніколи не віддавати серце і гроші тому, в кого не бачила справжніх очей.
Місяць потому в її квартирі запанувала тиша, у якій нарешті було добре й легко дихати.
Вона звернула шпалери, які давно хотіла змінити, переклеїла вітальню, а під новим шаром клею сховала аркуш із єдиним словом: «Собі».
Вечорами почала виходити на прогулянки під каштанами, серед жартівливого галасу дітлахів з сусіднього двору. Її «зірка» давно вже не заводилась і Оксана купила велосипед. На ньому, як у дитинстві, виїжджала поза місто й дивилася, як сонце сідає золотом над травами.
І щоразу думала: нічого не скінчилося все тільки починається.
А коли якось побачила на зупинці чоловіка із знайомим хрипким голосом, просто усміхнулася й проїхала далі.
Уперше за довгий час їй нікого не було шкода. Навіть себе. Тому що знала: навіть якщо хтось і пішов то лише для того, щоб звільнити місце для чогось справжнього.
І себе достойної, дорослої, сміливої вона вже не віддасть нікому.
