Я була ще зовсім юною, коли зустріла того негідника. Він поводився зі мною ідеально: засипав компліментами, носив на руках, здавався справжнім лицарем. Та щойно отримав те, чого прагнув, одразу зник з мого життя, наче й не було нічого. Наш розрив розбив мені серце, але тоді я навіть не здогадувалася, до яких наслідків це призведе.
Я була приголомшена, коли дізналася, що вагітна. Спершу мовчала, не наважувалась нікому розповісти про це. Проте, з кожним днем животику майже непомітно ставало більше я вже була на четвертому місяці, і я розуміла, що нічого приховати не вийде. Нарешті зібралася з духом і поділилася цим із мамою. Вона відразу розповіла про все батькові. Від нього я почула лише докори й образи.
Батьки, керуючись страхом перед людською ганьбою, змусили мене зробити аборт попри всі ризики для мого здоровя. Неохоче, під тиском, я погодилася. Я ще довгий час гірко плакала, відчуваючи, як зрадила своє дитя. Я досі прошу прощення у Бога за цей вчинок. Мені здавалося, що життя на цьому зупинилося. Я не бачила сенсу жити далі. А батьки лишилися байдужими до мого болю вони хвилювалися лише за свою добру славу серед людей.
Я вирішила втекти з їхнього дому і змогла це зробити лише через два роки. Я закінчила університет у Львові й побудувала успішну карєру, про яку, колись, хіба могла мріяти. Я мала і достаток, і затишну оселю, і вірних друзів. Але було одне, чого гроші купити не могли: справжньої родини. Я втратила шанс стати мамою назавжди. Я зустрічалася з чоловіками, отримувала пропозиції заміжжя, але щойно чоловіки дізнавалися про мою безплідність, зникали з мого життя, не попрощавшись.
За все це я вважаю винними своїх батьків. Вони відібрали в мене можливість відчути радість материнства. Я не хотіла спілкуватися з ними, не мала бажання навіть бачитися. Коли тато потрапив до лікарні з інфарктом, а мама благала мене допомогти, я відмовила. Вони зрадили мене. Щоб хоч трохи полегшити свою душу, раз на місяць я надсилаю їм гроші тисячу гривень, іноді більше. Бо живемо ми в одній країні, і серце все одно болить.
Я вважаю, що батьки мають підтримувати своїх дітей, особливо коли їм важко, а не відсторонюватися й відвертатися. Іноді наш страх перед людськими осудами чи сільськими плітками змушує приймати жахливі рішення. Але людська честь нічого не варта, якщо ціною стає зламане життя власної дитини. Навіть коли здається, що життя розбите, завжди є шанс знайти себе. Та варто памятати: найбільший біль це байдужість рідних.
