Сніг сипав із самого ранку, важкий, мокрий, залипав на асфальті, перетворюючи трасу на ковзку стрічку небезпеки. Оксана дивилася у бокове вікно їхнього чорного позашляховика, не помічаючи ні снігу, ні рідкісних миготливих ліхтарів. Все її єство скували холодом слова юриста з мобільного у спітнілій долоні.
Спільне майно, нажите у шлюбі, ділиться навпіл, Оксано Петрівно. Так. Але квартира, яку ваш чоловік купив до шлюбу, навіть якщо ви в ній прописані і прожили там сім років розподілу не підлягає. Вона залишиться йому.
Вона повільно поклала телефон собі на коліна. Сім років Сім років вона перетворювала цю бетонну коробку десь на околиці Києва на справжній дім: обирала шпалери, підбирала гардину, шукала годинами на «ОЛХ» світильник біля дивану, терлася з відрами у руках після вічних пянок Сергіяних друзів. Сім років вона готувала, терпіла його ревнощі, його буркотливий характер. А все це у чужій фортеці. У його фортеці. Тепер, коли їхній шлюб зруйнувався після тієї ночі, коли він не повернувся додому, а зранку в його кишені вона знайшла сторонню помаду та дурне смс із сердечком виявилося, що на вулицю піде саме вона. З учительською зарплатою і валізою одягу.
Ну, шо там твій адвокат шепоче? кинув через плече Сергій, різко переганяючи авто у лівий ряд. Його різке широке лице, колись таке мужнє, тепер перекосилось знайомою злістю. Він знав. Знав і чекав цієї відповіді.
Оксана обернулася до нього: очі сухі, великі та темні, наче озера на білому від страху лиці.
Квартира твоя. Ти купив її до весілля. Мені нічого не перепаде.
Він лише сильніше зціпив пальці на кермі, щелепи заходили ходуном.
Я ж так і розраховував. Ти думала, я дурень, щоб на тебе переписувати половину хати? Дивна, ти в мене, Оксано…
У грудях у неї щось луснуло. Не через зраду той біль був у минулому. Це було щось інше: крижане, спустошене усвідомлення. Він не просто покинув її. Він усе розрахував, як розважливий бухгалтер.
Ти все прорахував, гірко промовила вона, дивуючись власному голосу.
Життя то арифметика, дитино. Сам винен будеш, якщо не подивишся, що під ногами. До речі, дякуй, що жила в моїй квартирі безкоштовно.
Дрібна, неконтрольована тремтіння змінилося на дивний спокій. Лід всередині заповнив усе до кінчика пальців.
Вези мене додому, Сергію. Зберу речі, піду сьогодні.
Додому? він фиркнув. Це мій дім. А тобі нове містечко вже знайшов.
Він різко звернув на узбіччя. За містом темінь, поля, вітер пронизливий. Сніг шугав крізь фари. Далекобійники пролітали з гулом, не звертаючи увагу.
Вилазь. Подихай свіжим повітрям. Подумай, що далі робити.
Ти з глузду зїхав?! Тут мінус двадцять! Я ж у домашніх тапках! Оксана ахнула, втискаючись у сидіння.
Я сказав геть! він різко зірвав із неї ремінь безпеки, хапаючи за руку. Від нього тхнуло дорогим одеколоном, змішаним із перегаром.
Вона спробувала відштовхнути його, але він був сильний і лютий. Його кулак із масивною печаткою впявся їй у скроню. Вона осліпла від болю. Ще удар по плечу. Сергій буквально витяг її з машини і кинув на слизьку обочину. Двері з грюком зачинились. Чорний позашляховик зірвався з місця, засипавши її снігом, і зник у завірюсі.
Перші миті вона лежала, не рухаючись. Тіло горіло від болю, щока німіла. Сніг падав на лице, розтавав і зливався зі слізьми. Вона піднялась, хиталась. На ногах тоненькі домашні капці, легка куртка. Телефон Розряджений. Зарядка лишилася у «його» квартирі. У «його» розетці. Навкруги ні душі. Лише гуркіт вантажівок, що проносились, навіть не гальмуючи. Ніхто не зупиниться. Ніхто не побачить маленьку фігуру на узбіччі.
Страх можна було різати ножем. Оксана зрозуміла: він хоче, щоб вона замерзла, щоб прийняла свою поразку. Але навіть не сподівався її вбити просто викинув, як зношену річ. Її доля його не цікавила.
Треба було рухатися. Вона попленталась назад, до Києва. Кожен крок віддавався гострим болем. Мороз дер шкіру, проникав у кістки. Через пять хвилин вона не відчувала пальців ніг. Через десять обличчя. Дихання виривалось білою парою з рота й одразу примерзало до вій.
Одна думка не відпускала: «Він поїхав гуляти. Відзначати свою перемогу».
І справді, Сергій повернув на Троєщину, в елітний банно-розважальний клуб там вже чекали його друзі Віталік і Сашко, такі ж самовдоволені й «круті».
То шо, квартиру відстояв? ляснув його по плечу Віталік.
Любенько виспівала. Освіжилася на морозці, з кривою посмішкою відповів Сергій, залпом випиваючи сто грамів самогону. Він сміявся, насміхаючись з усього: і юриста, і її заплаканого обличчя, і траси. Його друзі гучно реготали:
От молодець! Жінка повинна знати своє місце, інакше розженуться тут на аліменти і папери!
Вони сиділи у дубовій парилці, пили коньяк із кришталю, жартували дурнуватими анекдотами. Сергій пишався собою життя вдалося.
Та десь глибоко душу дряпала неприємна згадка її погляд перед самим ударом. Не страх, ні. Порожнеча. Наче вона вже була пішла ще до того, як він її вигнав. Він відігнав цю думку. Вечір належав йому.
Десь під третю ночі Сергій, пяний і розніжений, на таксі повернувся додому. Додому. Тепер назавжди тільки його. Влучив ключем у замок, ввімкнув світло і обімлів.
Квартира сяяла ідеальним порядком але то був порядок кладовища, музею. Усе, що нагадувало про Оксану, зникло. Світлини, подушки з її вишивкою, книжки, її фіалки на підвіконні всього не було. І то ще не все.
Вона забрала лише своє. Те, що купувала, обирала, приносила саме вона.
Залишилися голі вікна зникли гардинки, які вона підбирала півроку. Зі стін ні картини, ні постери, лише павутинки пилу та сліди від цвяхів. У кухні порожні полиці, місце для спецій, її керамічний посуд, навіть тримач для рушників вона відкрутила. Лишився саморіз, який стирчав із плитки.
Він, хитаючись, пройшов кімнатами. У спальні її тумбочка порожня, шафа напівпустка. Оксана винесла навіть половину його подушок ті, які вона обирала. У ванній жодного шампуню, жодної резинки для волосся, її халата. Навіть килимка біля душу не було.
Він осів на холодну підлогу в центрі вітальні, втупившись у мертві стіни. У хаті панувала гнітюча порожнеча. Не бракувало меблів усе, що його, лишилось на місці. Але душа цієї квартири, її затишок усе випалено дощенту. Вона залишила йому лише бетонну коробку з голими вікнами.
В голові сплив її останній погляд: холодний, спустошений. Як у переможця, що йде, забираючи свої трофеї, залишаючи ворогу випалену землю. Він отримав квартиру, метр до метра. І тепер це нагороджувало його морозом абсолютної порожнечі.
Сергій підвівся, подивився у темні, порожні вікна, відблиск яких світився у чорному склі. Потім повільно пішов на кухню налити собі ще. Але склянок не було тільки його старий келих, із написом «Кращий тато», який колись притяг ще з роботи. Він пив коньяк з пляшки, сидячи на холодній підлозі повністю його квартири, тепер тільки його.
А за вікнами повільно і нестримно падав сніг.
