Не просто сусіди
У невеличкому селі, де влітку вулиці поринали у смарагдову зеленавість, а восени гуділи кленовим золотом, жили поруч дві родини. В мирі та злагоді минали їхні дні хтось завжди першою парою кидався на порятунок іншого. Їхні доньки та сини давно виїхали до міста, лишивши старих самих, під спів дощу й вітру.
Одного дощового ранку, коли ще не до кінця світало, Семен, розгублений і чужий сам собі, прибіг до хати сусідів Степана і Одарки, застукав у шибку мокрою долонею.
Що сталося? вибіг на ґанок Степан, ще в білих, мов сніг, подушках, слідом Одарка, закутана у вишивану хустку.
Ганна моя Ганна плач прорізав тишу, Семен сів на сходинку, осінній вітер закручував брудні тіні по подвірю.
Що з Ганною? сумнівався Степан. Викликати швидку треба, еге?
Не треба Ганна тихо відійшла ледве вимовив Семен, і заломив руки.
Сусіди взялися доглядати Семена Одарка носила йому заспокійливе, гріла чай з липою. По похороні Ганни, вони намагалися не залишати його самотнім: на обід кликали, на вечерю, а Степан вечорами розкладає шахівницю, перемагає своєю терплячістю.
Минуло пів року. Семен, наче корабель, що затонув не до кінця, довчився варити борщ, підшивати сорочки, лагодити самотні вечори смиренністю. Час від часу син із невісткою привозили з міста гостинці тиша притуплювалася.
Якось у загаслий серпневий вечір Семен сидів на лавці під старою яблунею у дворі Степана, перетягували поміж слів шахові фігурки, а довкола дихало задумливе літо. Раптом Степан ухилився на бік, застиг наче в гіпсі, Семен ледве підхопив його.
Степане, що це таке? термосив плечима, та Степан не відповідав. Одарко! гукнув, а вона, з корзиною повною ще хрумких огірків, уже кидала те все на поріг.
В одну мить перед очима усе змішалося Степан уже не повернувся до життя. Лікар потім сказав: серце зупинилося без попередження.
Та ж ніколи не жалівся на серце гірко побивалася Одарка.
Тепер Семен тримав під руку самотню Одарку дочка і син із внуками поховали батька, а потім поїхали, і дім заповнила нова й колюча тиша. Денна самотність забаранена була господарством, але вночі думки стояли коло ліжка, немов тіні.
Час лікує, кажуть люди. То й Одарка трохи випросталась, внуки інколи телефонували, і Семен не забував навідатися. Обоє вже пенсіонери Семен викладав історію у шкільній старшій класі, а Одарка кохалася у книжках, працювала у клубній бібліотеці.
Осінь набігла крадькома. Семен щоранку виходив з мітлою під руку, підмітав жовте листя під своїм чиїмсь парканом, вітром гілля розкидало їх знову, а Семен повертавсь прибирати у двір до Одарки, там листя завжди менше.
Одарка підглядала за ним, заколисувалася рудим світом за шибкою.
Ой, Семене, відкрила вікно. Усі знають, що ти єдиний борець з осінню у всьому селі!
Він зиркнув вгору, підіймаючи золотисті брови.
Як усі чекатимуть, поки листя саме розчиститься, то настане хаос. Я ж мир рятую!
А листя воно ж гарне не здавалася вона. Світиться, неначе янтар.
Гарне, але слизьке. Спіткнешся і третього коліна не знайдеш, буркнув у відповідь, заводячи мітлу далі.
Врешті Одарка вийшла з двору з двома кружками чаю і горщиком меду.
Досить вже прибирати, Семене, та скуштуй-но чаю з медом, поклала кружки на стіл під навісом, сіла, а він вмостився навпроти.
А чого сьогодні з медом, зазвичай ти лимон домішуєш? здивувався Семен, потягши ковток.
Бо нині холодно, треба себе зігріти, кинула усміхом.
Дуже солодко кепкував він, у наші роки з цим треба обережно.
Пий, чого вже там, весело відповіла Одарка, раз на тиждень можна.
Гаразд, відмахнувся Семен.
Вчора мені телефонував онук Артемко, питає: “Бабусю, приїжджай у місто, що ти там у селі сама?”
А я йому кажу: “Та не сама я зовсім. Тут у мене є друг,” підморгнула сусідові.
Семен приховав усмішку, сховавшись за чашкою.
Добре відповіла. Хоч “друг” надто вже просто…
А як краще?
Скоріше, соратник у битві з осіннім листям, засміявся він. Одарка зареготала також.
Одного ранку Семен вже підмів листя у дворі Одарки, а її не видно. Стривожився: щось не те вона завжди віталася. Зійшов по сходах, застукав у двері. По хвилях відкрила Одарка, притискаючи до себе картатий плед.
Щось ти захворіла, може? здивовано запитав Семен.
Здається, застудилась…
А хто ж мені чай тепер носитиме?
Зняв Семен свою стару куртку, повісив на гвіздок.
Ліки маєш?
Та маю, на тумбочці…
Він занепокоєно перебирав таблетки.
Це все? Я хутко до аптеки, мовив Семен.
Може, й не треба, цими обійдусь, втомлено бурмотіла Одарка.
Треба, наполіг Семен і вийшов у дощ.
Повернувся з пакетом ліків і куркою. А Одарка дрімала у кріслі.
На кухні швидко запахло курячим бульйоном.
Семене, ти ще й кухар, слабко посміхнулася вона.
А як же! У скрутний годині треба все вміти, підніс їй чашку з бульйоном, допоміг сісти.
Як смачно… сказала Одарка, прикриваючи очі.
Треба швидше видужувати, а то мені одному нудно з мітлою, жартував сусід.
Що ж, соратнику, постараюся, і теж серйозно кивнула.
За тиждень Одарка розцвіла, і першою запросила Семена на прогулянку до старого парку над Дністром. Він, як завжди, був ініціатором.
Досить уже вдома сидіти! сміявся, а вона не відмовилася.
Листя шурхотіло під ногами, сонце хоч і осіннє, але ще ніжне.
Семене, а осінь гарна… тихо сказала Одарка.
Особливо, якщо не сама її зустрічаєш.
Вона трималася за його руку, вони йшли повільно серед жовтогарячих стежок, залишаючи позаду дві ледь помітних доріжки. Про щось жартували, сміялися.
Наступного дня Семен прийшов з дивною проханням.
Одарко, ти не знаєш, як доглядати за кактусами?
Та в тебе ж немає кактусів! здивувалася вона, примружившись.
Ото ж бо й воно! Ось купив для тебе, виніс маленький горщик із колючим зеленим чудовиськом.
І що ж я з ним робитиму? засміялася Одарка.
Ти ж бібліотекарка, маєш знати все!
Ладно, погодилася, приймаючи подарунок, тільки якщо він зацвіте, купиш мені морозиво.
Домовились.
Настала зима раз, і вже падає розмитий сніг. Семен прийшов до Одарки, нервово переминався з ноги на ногу.
Ну що там знову? примружилася вона.
Одарко… А може мені тут залишитися назавжди?.. Може, ми з тобою… одружимося? зніяковів, простяг букет малинових троянд.
Щоки в Одарки розпашіли.
Та чи давно думав сам? жартувала вона, ставлячи квіти у керамічну вазу.
Давно… Все не знав, чи погодишся.
Згідна, тихо вилетіло, куди мені подітися, ти для мене вже як мітла для листя не вистачає без тебе…
Зиму пережили разом. Прийшла весна. Одного ранку Одарка окликнула:
Семене, біжи сюди! Кактус зацвів тепер ти мені винен морозиво!
Не сподівався! Ходімо до магазину, купимо пломбір в стаканчику, як обіцяли.
Вони йшли по весняній вулиці, сперечаючись, яке морозиво краще, сміялися й дивилися у небо, обійняті сонцем.
Чому тобі сьогодні так радісно? питала Одарка.
Думаю, що у нас із тобою склалася непогана команда
Так, команда добра, погодилася вона.
Вони йшли поруч, вже давно не просто сусіди чи соратники у боротьбі з осіннім листям: просто дві душі, що знайшли одна одну посеред листя, снігу та весняного сонця. Бо що може бути ліпше за двох у кого ніколи не замовкне слово, а самотності тут місця немає.
Дякую за читання, тепла і радості всім!
