Мама залишилася з трьома дітьми без даху над головою! Наш батько забрав мамині гроші від продажу квартири та втік.
До тридцяти восьми років у мами з татом не було дітей. Лікарі лише розводили руками ніхто не міг пояснити, у чому справа. В якийсь момент мама вже змирилася з тим, що буде бездітною. Тато не дуже цим переймався. Він тільки казав: «Не переймайся, нічого страшного». Здавалося, діти йому й не потрібні.
Мама вже зовсім втратила надію, але все одно просила в Бога хоча б одну дитину. Чи це була Божа ласка, чи просто диво, але народилася я.
Радість моєї мами була безмежною. Але на той час батько почав ставитися до неї з холодом і сердився, коли я плакала вдома. Через рік у нас зявилися два брати-близнюки. Тоді мама вже з усієї душі дякувала Богові нарешті вона стала найщасливішою жінкою на світі, мамою. А що ж тато? Діти йому так і не стали потрібні. Він вирішив вдатися до обману.
Він переконав маму продати квартиру, мовляв, нам потрібне більше житло. Планував купити більшу квартиру за ці гроші, а ще частину взяти у кредит. Мама повірила йому. Але щойно він отримав гроші одразу зник. Де він тепер, ми так і не дізналися.
Таким чином, мама залишилася на вулиці з трьома дітьми. Куди їй було податися? Вона повернулася жити до своїх батьків. І от ми всі вшестеро, четверо нас із мамою й дідусь із бабусею, втиснулися у двокімнатній квартирі у самому серці Львова. Відтоді мама цілком втратила віру в чоловіків та стосунки. Вона працювала день і ніч. Годувати та вдягати трьох дітей це неабияка справа.
Так ми й жили разом, дружно, хоч і небагато мали. Минуло кілька років, пішла з життя наша бабуся, а потім дідусь. У квартирі стало більше місця, але також гостріше відчувалася самотність. Одного літнього дня мама повела нас до парку на дитячий майданчик. Там з нею заговорив чоловік її віку Олександр. Він чемно намагався познайомитися, та мама кожного разу ввічливо відмовляла. Ми часто гуляли в тому парку, поки одного разу мама не дозволила йому взяти її номер. Згодом у них почалися зустрічі, вони закохалися.
Через пару місяців ми разом вже переїхали у трикімнатну квартиру Олександра. Він став нам вітчимом. Відтоді наше дитинство стало щасливим по-справжньому. Олександр повністю замінив нам батька ми разом раділи перемогам і підтримували один одного у складні хвилини. Зараз ми вже дорослі й називаємо Олександра своїм татом.
Отож, жінка з дітьми це не тягар. Завжди є шанс бути щасливою, навіть якщо спочатку доля здається немилосердною. Мій рідний батько біг від нас, а справжній чоловік прийшов і зробив нашу сімю щасливою. Життя навчає навіть після найбільших втрат можна знайти нову радість, якщо відкрити серце добрим людям.
