Уявляєш, сваха забрала нашого сина від нас.
Після того, як син одружився, він майже зовсім перестав до нас навідуватись. Тепер він увесь час біля своєї тещі. Їй весь час щось терміново треба: то вставити полицю, то кран підкрутити. Я навіть не можу уявити, як вона жила до того, як її донька стала дружиною нашого сина.
Син одружений вже понад два роки. Після весілля молоді оселилися окремо в квартирі, яку ми придбали синові ще коли він вступив до університету. З дитинства він відчував підтримку і розуміння з нашого боку. Ще до весілля він уже жив сам, бо квартира була близько до його роботи.
Не можу сказати, що невістка мені не подобалась, швидше це дівчина, яку я не вважала зовсім дорослою для серйозного подружнього життя. Хоча між ними лише два роки різниці, наша Марічка поводилась ще досить по-дитячому, могла і покапризувати. А наш Сашко такий душка, я все думала, як він із цим впорається.
Коли познайомилася ближче і з нею, і з тещею, стало все зрозуміло. Сваха хоч і моя ровесниця, поводиться як підліток. Може, і тобі колись траплялись такі люди вже років достатньо, а все одно дорослішати не поспішають, щось просять, самі нічого не можуть. На день весілля її доньки ця жінка вже шість разів була розлучена!
Спільних тем для розмов з нею не було взагалі вона якийсь свій світ вигадала, про нас і не думала. Єдине привітання з весіллям дітей і все, далі контакт майже обірвався.
Перший тривожний дзвіночок пролунав ще до весілля Марічка постійно тягла Сашка до мами: то кран треба полагодити, то розетку замінити, то полицю до кухні прикрутити, бо впала. Перший час я на це заплющувала очі ну, чоловічої руки в їхній хаті справді не вистачає, тож хай вже допомагає.
Та минув час, а ті «поломки» у свахи вдома не закінчувались. Син все частіше уникав зустрічей з нами, відмовляючись під приводом того, що йому з дружиною треба допомогти тещі з чимось. А вже потім, дивлюсь, і всі свята святкують тільки в неї. На нашому ж столі тільки я, чоловік і моя мама.
Коли Сашко почав навіть на великі родинні події не зявлятись, ще було якось не дуже боляче. А ось коли перестав приходити на прохання допомогти було вже дуже прикро.
Памятаю, купили ми новий холодильник, попросили Сашка допомогти принести з машини він погодився, а потім подзвонив: мовляв, з Марічкою їдуть до її мами, бо пральна машина тече.
А коли я передзвонила, чую, як невістка каже: «А що, ваші батьки справді не могли вантажників найняти?» Потім Сашко таки приїхав, але був злий
Тату, чого ти не викликав вантажників? Це що, я маю все це тягати?
Слухай, я тоді мало не луснула чому це моя сваха не може сама майстра викликати? Вона ж не на іншій планеті живе! Саша каже, що ось зараз всі «мастри» обманюють: гроші беруть, а не ремонтують. Ну, чого хай би раз сама спробувала!
Тут чоловік не витримав, каже: «Може, твоя теща краще вівцями порядкувала б, бо в господарстві ні до чого руки не лежать!» Сашко одразу образився і з татом розмовляти перестав. А я не встрявала тоді, здавалось, чоловік правий: нові родичі просто сіли нашому сину на шию.
Відтоді Сашко більше двох тижнів не розмовляє з батьком. Той так само першим миритись не збирається. Тепер я між двома вогнями чоловік, звісно, правий, але грубо сказав, можна було мякше. А син образився і тепер батька бачити не хоче. Я ж не хочу його втрачати через таку дурницю.
Тато не телефонує, і син не поступається каже, доки пробачення не почує, до батька не підійде. А сваха живе собі на повну! Схоже, в такій ситуації тільки вона вигралаАле знаєш що? Одного ранку я побачила, як мій чоловік розглядає старе фото, де малий Сашко тягне його за руку до річки ловити рибу. Дивився, довго мовчав, а потім поклав портрет у дверцята шафи так, щоб кожного дня бачити.
Того ж дня я набрала Сашка сама, запросила без сварок, просто чай попити, ні про що серйозне не говорити. Він погодився прийшов, мовчазний, сумний, ковтнув чаю й уже збирався йти, та тут у дверях зявився тато із банкою маринованих огірків у руках. Мовчки простяг синові закриту банку.
Сподіваюсь, у тещі таких нема, сказав він, і, здається, на секунду засміявся сам до себе.
Сашко почервонів, але посміхнувся.
Я побачила, як щось між ними змінилося. Вони ще довго мовчали, зрідка кидаючи одне на одного погляди, у яких наче згадували, як це було бути просто родиною без образ та умов.
Коли Сашко вже збирався йти, я обійняла його й прошепотіла: «Ми завжди відкриті для тебе. Як би там не було, ти наш син, а сімю не ділять навпіл»
Він кивнув і сказав: «Я зрозумів. Я повернусь. І ви мені теж потрібні».
І з того вечора він став знову навідуватись до нас. Не так часто, як раніше, але завжди з теплом. Й інколи навіть приводив Марічку тепер і вона почала навчатися щось готувати з моїх рецептів.
А теща Схоже, і їй довелося викликати майстра.
І наші свята нарешті знову наповнилися сміхом і запахом маминого борщу. А сварки й образи залишилися у спільних спогадах як те старе фото, яке нагадує: часом важкі періоди потрібні, щоб зрозуміти, чого вартує справжня родина.
