Мамо, усміхнись
Мене звати Лада. Я ніколи не любила, коли до нас заходили сусідки і просили маму заспівати пісню.
Оленко, заспівай, у тебе такий гарний голос, а ще так гарно танцюєш! Мама починала, сусідки підтягувалися, і бувало, всі разом виходили на двір, співали і водили танці.
У ті часи ми з родиною жили у нашій хаті в селі на Полтавщині, ще був мій молодший брат Сашко. Мама веселою і гостинною, проводжала гостей словами:
Заходьте ще, гарно посиділи, гарно час провели!
Але мені було соромно за маму, коли вона співала і танцювала при чужих. В той час я вчилась у пятому класі, і одного разу не витримала:
Мамо, не співай і не танцюй, будь ласка Мені соромно, сама не розуміла, чому.
Навіть зараз, дорослою, коли стала мамою, не можу зрозуміти себе тодішню. А мама відповідала мені просто:
Ладонько, не соромся, коли я співаю, радій. Я ж не завжди буду співати і танцювати молодість не вічна
Я тоді не розуміла, що не завжди в житті буває весело.
Коли я перейшла у шостий клас, а Сашко навчався у другому, від нас пішов батько. Зібрав речі і не повернувся більше. Я довго не могла зрозуміти, що трапилося. Пізніше, вже підлітком, спитала у мами:
Мамо, чому тато пішов?
Дізнаєшся, як виростеш, відповідала вона.
Мама тоді не могла мені розповісти правду, що застала батька вдома з іншою жінкою, Марією, сусідкою з нашої вулиці. Ми з братом були у школі, а вона випадково повернулась додому забула гривневий гаманець.
Двері у хату були відчинені, здивувалась батько мав бути на роботі, було лише одинадцята ранку. Зайшла до спальні і побачила картину, яку неможливо забути. Батько з Марією здивовано і безсоромно на неї дивилися.
Увечері, коли батько прийшов додому, вдома був справжній скандал. Ми з Сашком того не чули гуляли надворі.
Забирай речі, я тобі все склала, йди. Я тобі зради не пробачу, твердо сказала мама.
Батько зрозумів, що прощення не буде, але спробував поговорити:
Олено, ну сталося, пробач. Діти у нас.
Йди, відповіла мама і вийшла надвір.
Я бачила, що вона довго ховалася за хатою, спостерігаючи, як він іде. Зламаною зовсім виглядала.
Нічого, якось виживемо, подумки казала мама, витираючи сльози. Тільки не пробачу.
Вона й справді не пробачила. Залишилась одна з нами, двома дітьми. Легко не стало. Вдень працювала в школі прибиральницею, а вночі на хлібозаводі в сусідньому містечку. Постійно недосипала, усмішка зникла з її обличчя назавжди.
Батько хоч і жив за чотири двори, але ми з Сашком спілкувались із ним він жив з Марією, у якої був син Славко, ровесник мого брата. Вони навчались в одному класі. Мама не забороняла нам ходити до батька, але ми ніколи не їли там Марія не зустрічала нас навіть чаєм. Їсти йшли лише додому. Але Славко інколи ходив до нас, мама годувала всіх і була добра.
А усмішку мами я не бачила більше ніколи. Вона залишалась доброю, дбала про нас, але замовкла всередині.
Часом, повертаючись зі школи, так хотілося поговорити з мамою, тому я намагалася розповідати про шкільне життя:
Мамо, уяви Остап приніс кошеня у клас, і на уроці воно пищало. Наша вчителька не могла зрозуміти, хто «мявкає», і сварила Остапа, думала, він той звук видає! А ми розказали про кошеня в його портфелі тоді його вигнали з класу, ще й маму викликали.
Ось так казала мама ледь чутно.
Я бачила, нічого вже її не тішило. І ночами чула її тихі зітхання у вікно, у темряву. Тільки згодом я зрозуміла мама втомлювалася до нестями, а ще й голодувала, і вітамінів бракувало. Але ми з Сашком були завжди охайні, чисті, хоч і грошей катма.
І тоді я часто просила:
Мамо, усміхнись, я вже так давно не бачила твоєї усмішки
Мама любила нас, але по-своєму. Не була надто ласкава, але завжди хвалила, як ми гарно вчимось і хто чим допомагає. Готувала смачно, у нас завжди був лад у хаті.
Я відчувала її любов, коли вона заплітала мені коси. Гладила мене по голові, очі сумні плечі опущені, зуби почали випадати ще рано, але лікувати не могла грошей не було.
Після школи я й не замислювалась вступати далі. Не хотіла залишати маму на самоті, знала на навчання потрібні гроші. Влаштувалась продавчинею до магазину, неподалік села, допомагала мамі, бо Сашко росте швидко, треба йому і одяг, і взуття.
Одного разу у магазин зайшов Назар. Не з нашого села, а з сусіднього, вісім кілометрів звідси.
Як тебе звати, красуня? усміхнувся він. Я тут тебе раніше не бачив.
Мене звати Лада, і вас не бачила.
Я Назар, із Розсохівки, це за вісім кілометрів.
Так ми й познайомилися. Назар став заїжджати, проводжав мене додому після роботи, гуляли полями або сиділи у його «Жигулях». Коли запросив до себе додому сподобалось: усе чисто, охайно, мати хвора, Назар розлучений, у нього дочка, але дружина з нею виїхала до райцентру.
Господарство велике, стіл щедрий сметана, домашнє сало, ковбаса, цукерки. Мама лежала у кімнаті, майже не вставала.
Ладо, ходи заміж за мене. Ти мені дуже до душі. Одразу кажу: треба буде матір доглядати, але я допоможу.
Я промовчала, та була рада, хоча виду не подала. Усередині про себя думала: «Не страшно, аби була родина і тепло». Погодилась.
Ладо, я так щасливий Я думав, ти не захочеш, бо я старший, з дитиною і розведений, але обіцяю щаслива будеш!
Вийшла за нього через місяць. Залишати рідний дім вже не боялась брат підріс, вступив у коледж автомеханіків у райцентрі, додому на вихідні навідувався.
Швидко я звикла до нового життя. Два сини народилися підряд, з дому не працювала клопоту й так вистачало. Свекруха померла через два роки. Назар все робив для господарства сам, навіть сварився, коли я брала важкі відра.
Це моя справа, а ти дої корову, годуй курей, я вже сам усе дотягну.
Він мене жалів і дуже любив. А ще щомісяця казав:
Давай матері матері завеземо домашнього мяса, сметани, молока. У нас усе своє, а їй у крамниці купляти
Мама завжди дякувала, але усмішки я так і не бачила. Навіть з онуками була стриманою. Я часто за неї журилася, усе думала, як її повернути до життя.
Ладо, може, сходиш до батюшки в церкву? запропонував Назар, і я вдячно схопилась за думку.
Батюшка пообіцяв помолитися за маму, порадив:
Проси у Бога, щоб твоя матір зустріла добру людину.
Я молилася.
Одного разу мама попросила:
Доню, чи не могла б ти мені позичити гривень? Зібралася зробити зуби
Мамочко, я тобі радше дам, тільки скажи скільки. Я все заплачу лиш би допомогти.
Вона взяла гроші, але тут же пообіцяла віддати борг.
Минуло трохи часу. Ми з мамою переважно говорили телефоном: я була зайнята дітьми, Назар допомагав дядькові Павлу той купив хату у сусідньому селі, дружина його вигнала, і Назар допомагав з переїздом.
Пара разів ми були у дядька Павла в гостях. Одного дня Назар повертається додому й каже:
Мені здається, у Павла щось намічається з кимось по телефону все час говорить, наче закоханий.
І правильно. Ще ж молодий, не сидіти ж йому самому у великій хаті.
І ось дядько Павло сам запрошує нас у гості.
Хотів би вас запросити: зустрів своє перше кохання, з якою у школі навчались. Завтра вона переїде до мене, а післязавтра приходьте на гостину!
Ми з Назаром придбали гостинців, зібралися й пішли. Я не вірила своїм очам, коли побачила це була моя мама! Вона ніяково посміхнулася, розгублено сяяла очима.
Мамо! Я так рада Чому ти не сказала?
Не хотіла балакати наперед, щоб раптом не вийшло.
Дядьку Павле, а чого ви мовчали?
Сподівався, що Анна не змінить рішення А тепер ми обоє щасливі.
Я дивилась мама зовсім змінилася, помолодшала, щаслива і, нарешті, усміхнена.
Дякую, що прочитали мою історію. Усім добра та тепла і хай щастить на вашому шляху!
