Тиждень тому я дізналася річ, яку й уявити собі не могла. Гуляла по центру Львова, коли випадково натрапила на свою однокласницю, з котрою не бачилася вже багато років. Привіталися, поговорили про життя, поділилися новинами, і між іншим вона сказала, що зараз працює медсестрою в геріатричному пансіонаті у селі під Львовом. Я зраділа за неї, зазначила, що, мабуть, це складна, але благородна праця. І тут вона раптом додала:
А я щомісяця бачу там твою маму у останню пятницю місяця.
Я застигла. Запитала, як так, що там робить моя мама, а вона, наче це найзвичніше у світі, відповіла:
Ти не знала? Вона носить гостинці для всіх дідусів і бабусь. Щомісяця, без пропуску. Дуже гарна благодійність.
Мені нічого не залишилось, як мовчати. Мені стало соромно зізнатися, що мама ніколи мені про це не розповідала і я не мала уяви. Однокласниця, здається, подумала, що я жартую, але побачивши мій вираз, додала:
Твоя мама дуже скромна. Заходить, вітається, залишає все, що принесла, і йде.
Коли я повернулася додому, одразу звернулася до мами:
Мамо, чому ти ніколи мені не казала, що ходиш щомісяця до будинку для літніх людей?
Вона якраз мила підлогу і навіть не підняла голову:
А навіщо тобі це знати?
Я наполягла:
Бо це гарно, це важливо
Вона поставила швабру, подивилася мені в очі і спокійно сказала:
Не вважаю, що добрі справи повинні бути напоказ. Робиш і все. Бог усе бачить мені цього досить.
Потім мама розповіла мені, що два роки тому після смерті своєї подруги відчула потребу зробити комусь добре. Якось проходила повз геріатричний пансіонат, побачила стареньких на лавочці й зайшла всередину. Поговорила із соціальною працівницею, спитала, чого їм бракує.
З того часу, кожної останньої пятниці місяця, мама купує заощаджені гривні соки, печиво, якісь булочки, іноді вологі серветки чи засоби гігієни, якщо фінансово може собі дозволити.
Сказала, що ніколи не хотіла втягувати інших, аби ніхто не подумав, що шукає уваги чи похвали. Вона вважала, що найкраще робити це спокійно, по-своєму.
Коли хочеш допомогти допомагаєш. Не хочеш ніхто не змушує. Я ж не мушу нікому звітувати. Я знаю, що роблю, завершила вона, прибираючи після вечері посуд.
Я всю ніч не могла перестати думати про це. Моя мама проста, скромна жінка зі скромною пенсією, яка часто відмовляє собі заради інших щомісяця приносить радість тим, кого мало хто навідує. Я відчула і гордість, і смуток, що вона несла цю ношу сама.
Тепер думаю піти з нею наступної пятниці. Але досі не впевнена, як про це сказати, щоб вона не сприйняла це як «втручання» чи порушення її простору.
Одне я зрозуміла точно побачити, як моя мама творить таку велику добру справу наодинці і так тихо це перевернуло щось у моєму серці.
