Сьогодні ввечері, рівно о восьмій, мій тридцятирічний син Олексій зявився біля підїзду нашого будинку в Києві, волочачи за собою два великі чемодани так, наче повернувся після довгої відсутності за кордоном. Зайшовши до квартири, навіть не встиг мене чемно привітати, як відразу сказав, що мусить трохи пожити у мене, бо вже не витримує «того життя за межами дому».
Я запитала, що трапилося, й Олексій зізнався, що покинув роботу без попередження, залишив у минулому все, навіть розірвав контакти з колегами, бо дуже втомився від «тиску» і не хоче повертатися назад. Але найбільше мене вразило, коли він повідомив, що продав свого улюбленого «Жигуля», щоб узагалі не мати привязки й звязків із минулим. Він говорив про це з такою гордістю, ніби зробив наймудріший вчинок у житті. А мені стало боляче скільки років він працював, не збирав кожну гривню, щоб купити цю машину!
Я обережно запитала, де він планує жити, доки не оговтається. На це Олексій спокійно заявив, що буде у мене, «як колись», бо тільки тут йому спокійно і добре. Я спочатку засміялася, думаючи, що жартує, але побачила в його очах дитячу впертість. Він вимагав повернути свою кімнату, ту саму, яку залишив ще двадцятирічним хлопцем, наче за ці роки світ не змінився.
Олексій піднявся до квартири й побачив, що його колишню кімнату давно вже переобладнано на мою творчу майстерню. Він відразу засмутився, дорікав мені, що я мала знати, що він завжди може повернутися і ця кімната має бути готова для нього «про всяк випадок». Я пояснила, що давно живу одна, все облаштувала під свої потреби й що він не може просто зявитися й вимагати, щоб все було так, як раніше. Олексій сприйняв це як ображення, сердито відвернувся, ніби я проганяю його з дому.
Того ж вечора він почав поводити себе як підліток: розкидав одяг у вітальні, безцеремонно заглядав у холодильник, попросив мене підігріти йому борщу, ще й спитав, чи не можу я «позичити» йому кілька тисяч гривень на пару днів. Я дивилася на цю дорослу людину й не розуміла, коли і чому він вирішив відмовитися від усього дорослого, щоб знову стати дитиною, повністю залежною від мене.
Наступного ранку я встала рано, а Олексій усе ще міцно спав, не розібравши жодної речі із хаосу, який залишив після себе ввечері. Чемодани стояли у вітальні, брудний одяг на дивані, тарілки з їжею усюди. Я розбудила його, запропонувала поговорити, але він лише роздратовано відповів, що «для того й потрібен материнський дім», мовляв, прийшов відпочити, а я перебільшую і влаштовую драму.
Я чітко сказала, що можу прийняти його на кілька днів, але не дозволю поводитися як безвідповідальний хлопчисько. Тоді Олексій знову схопив свої валізи і почав бурмотіти, що його ніхто не розуміє. Пішов з квартири, обіцяючи, що сам про себе подбає.
Мені було боляче дивитися, як він йде, але я знала це правильно. Допомогти синові можна, але не можна нести на собі дорослу людину, яка вперто не хоче відповідати за себе.
Чи правильно я вчинила, чи, може, помиляюся?
Анонімна історія читачки.
