Вийшла заміж у 50 років, думала, що знайшла щастя, але навіть не уявляла, що на мене чекає
Я одна з тих жінок, які не поспішали під вінець. Шкода, але й мої пізні стосунки не стали винятком і скінчилися.
У колі знайомих мене з любовю називали «всезнайка» це тому, що я дуже любила вчитися. Захистила магістерську й працювала бібліотекаркою в обласній бібліотеці у Полтаві. Якось подруга познайомила мене з майбутнім чоловіком Михайлом. Йому тоді виповнилося 59, але він зовсім не відчайдушний холостяк, економний та з хорошими манерами, закоханий у поезію й книжки. Я на девять років молодша, але й досі вважала, що кращого не знайти інтелігент, гумор має, каву варить краще будь-якого баристи (ну, майже). Через кілька місяців до мене завітав із пропозицією руки й серця.
Я навіть не сумнівалася давно ж хотілось родини. Після весілля поселились у моїй квартирі, бо його донька зі сімєю у його оселі вже встигли пустити коріння. Чесно, я гадки не мала, яка «щаслива пригода» мене чекає. Все життя мешкала сама й нікому не виносила мозок, а тут шматочки сала на скатертині, простирадла зібгані, шкарпетки розкидані так, ніби то декорації для фото, і різні малозрозумілі чоловічі речі в найнесподіваніших місцях. Дратувало буквально все. Я відчула себе покоївкою в однокімнатному гуртожитку, де відповідальна за все, а Михайло жив, як у готелі. Гроші у нього, як у білих ведмедів десь теоретично є, але я ніяк не знайду. Терпіння моє скінчилося тоді, коли замість лагодження крана він добився того, що вода лилася навіть сусідам, а потім ще і викликав сантехніка, який бідкався, як таке взагалі сталося. Сімейна ідилія, ага.
От в той день і зрозуміла: дорослі люди, а звички різні, і я не готова бути медитативним Буддою. Поговорили ми з Михайлом чисто по-людськи. Виявилось, він повністю задоволений життям у безладді, його усе влаштовує. Я людина спокійна, скандалів не люблю, але компромісу дістатися не вдалося. Тим часом його дочка вже планувала нові штори у батьківській квартирі, розраховуючи, що тато остаточно перебрався до мене.
Лише через три місяці він здався і погодився на розлучення. Окремо попросив повернути подарунки: смітник з магазину на ринку і ланцюжок зі скла. Віддала без суперечок не царські ж коштовності. Витратила на них разом 200 гривень, так що пережити це було нескладно.
Ця весела пригода мене надовго залишила з роздумами: чи можливо після 50 побудувати щасливе сімейне гніздечко, чи вже легше завести кота, назвати його Ярема і з ним ділити усі радощі життя?
