Моя колишня теща стежить за нашою родиною
Колишня теща, пані Галина, має 52 роки й є мамою моєї покійної дружини Соломії.
Одружився я у двадцять три, познайомилися ми ще на універі, а потім, як буває, Соломія завагітніла ще до весілля, і у нас народилася донька Катерина.
Через два роки, коли наче життя тільки почалось, все обірвалось: Соломія тяжко захворіла і, на жаль, швидко пішла з життя.
Я залишився з маленькою Катею. Було важко, тому вирішив перебратись до рідних у Хмельницький зручно: працював я по десять годин на день, і тато з мамою могли доглядати за Катею. Такий був наш компроміс.
Швидко отримав підвищення, купив будинок за півгодини машиною від батьків. Відтоді Катя або була з ними, або з нянькою (бо й бабусю з дідусем треба відпускати на городи знаю: не хочу перетягувати на себе все добро). Зараз Катерині вже вісім.
І тут моя колишня теща Галина вирішила перебратися в той же Хмельницький, бо хотіла бути ближче до єдиної внучки. Чесно, несподіваний крок Не через мотиви (бо справді: Соломія була її єдиною дитиною, а Катя єдина онука), а через те, що між нами було цілих тисячу кілометрів!
Ну, думаю, Бог їй суддя. Самітністю теж не дуже порадієш.
Та з приїздом тещі почались цікаві часи!
Для початку: вона у мене вдома майже цілісінький день. Так, буквально завжди, навіть коли повертаюсь із роботи. І цього, виявляється, їй було мало почала зявлятись і на вихідних. «Завітати» гарне слово, але вона сидить у хаті з ранку до вечора!
Навіть коли Катя у школі, Галина Петрівна не йде. Ось її аргументи:
«Та як це? Тут нікому підлогу помити, стає пилюка стовпом без жіночої руки не впораєшся».
«Квіти у хаті вянуть, ще кілька днів будете виносити на смітник».
«Вчора злодії стрибали через паркани, тільки сюди не лізли бо я вдома!»
«Та не переймайся, я гроші не візьму!»
Підозрюю, вважає, наче душа Соломії оселилась зі мною в новому домі: неодноразово чув, як вона балакає сама з собою (чи як думає, з покійною дочкою?).
Після кількох розмов я відчув, що дедалі більше нагадую стороннього в власному домі. Вона ніби слухала мої аргументи, але
Минулого тижня стало зовсім весело. Я вже півтора року зустрічаюсь з однією дівчиною (Оленкою чисто українське імя!). Було вирішено провести вечір удома: Катя на вихідних у бабусі з дідусем, ми з Оленкою на дивані, вечеря, потім нетфлікс-угар українських фільмів
І тут десь із коридору за спиною шурхіт і тупіт. Озираюся перелякано, а там ледь видима фігура Галини Петрівни! Без дзвінка, без стуку, без питань: увійшла, як до себе на кухню.
Що, знову квіти вянуть?
Але перша обурилась не Оленка і не я, а, власне, сама Галина Петрівна. Закотила істерику, звинуватила мене в зраді і що я, мовляв, зраджую память Соломії.
Мені вже було не смішно. Підійшов, чітко розповів, що думаю, забрав ключі і суворо заявив:
Більше ти тут не гість!
Проблема в тому, що у Галини Петрівни нікого, крім нас, у Хмельницькому немає. Мої батьки й інші знайомі радять все-таки поступитись. Добре, припустимо, я не кам’яний. Доведеться, мабуть, інколи водити Катерину до неї в гості хай бабуся й внучка мають звязок. Але наш дім надалі це неприступна фортеця! І крапка, як казав класик.
