Минулого року моя мама зробила щось неочікуване вирішила продавати нам овочі зі свого городу. Вона сказала, що ми не приїжджаємо до неї, не допомагаємо, тому буде так. І якось дуже швидко забулося, хто платив за воду, за теплиці, за помічників, які перекопували землю й допомагали встановлювати грядки.
Фрукти та овочі ми купували недорого на ринку.
У нас ніколи не було власної дачі. Жили ми в Києві, а тато, мабуть, навіть не бачив, як виглядає картопля до того, як потрапляє на прилавок. Мама ж родом з села, їй з дитинства набрид усі ці городи та клопоти на землі, і вона вже давно не мріяла про це.
За життя батька допомога з вирощуванням овочів не була потрібна. Він підтримував сімю навіть тоді, коли це здавалося неможливим. Мама теж працювала, але основну частину витрат брав на себе батько.
Потім майже нічого не змінилося. Я стала дорослою, працювала, могла допомагати, що й робила. Ми жили разом, ділили всі витрати. Від мами я переїхала лише після весілля, два роки тому.
Минулого року мама вийшла на пенсію й захотіла купити дачну ділянку з хатинкою дуже тужила за спогадами дитинства у великому саду своєї бабусі. Вона зняла гроші з рахунку і здійснила покупку. На мій погляд, це не найзручніше місце, але мамі подобається, і це головне.
Звісно, ми з чоловіком мусили фінансово допомогти з ремонтом будинку й облаштуванням ділянки. Ми добре заробляємо, могли собі це дозволити. На палац грошей не вистачило б, але щоб провести воду, підлатати дах та засклити веранду вистачило.
Відразу відмовились їздити туди, працювати фізично немає і часу, і бажання. Обоє ми міські люди і не хочемо копирсатися в городі. По вихідних краще довше поспимо, підемо в гості до друзів чи проведемо час разом.
За таку байдужість до маминого городу ми не раз чули докори. Але вони швидко стихали, коли ставало питання про черговий грошовий внесок. Їх було немало: треба було теплиці будувати, клумби робити, парники ставити, кущі викопувати. За все це платили ми, мама не докладала особливих зусиль.
Навіть таксі для мами викликали, коли вона поверталася з важкими сумками та не хотіла тягнути все залізницею.
Іноді вона розповідала мені про свої городні здобутки, показувала фото, як усе гарно та яскраво на ділянці, все на своїх місцях, справжнє диво. Я не показувала надмірних емоцій нічого в тому не розуміла. Все тривало так, доки мама не надіслала мені фото полуниці.
Ягода була велика, червона, одразу згадався її смак аж слинка потекла. Я попросила маму залишити трохи в окремому контейнері, заберу після роботи. Навіть не уявляла, що вона надішле мені фото різних контейнерів із цінами у гривнях.
Я перечитала думала, щось не так зрозуміла. Перетелефонувала: Мамо, ти серйозно хочеш продати мені полуницю? Відповідь була коротка: Так.
Чого ти чекаєш? Я тут по грядках ходжу, кожну ягідку випестила, а ти з чоловіком два ледарі не приїхали жодного разу допомогти. Чому я маю вам щось віддавати безкоштовно? Хто не працює той не їсть, заявила мама.
Я нагадала, скільки ми вклали в цю ділянку. Мама обурилася: Як ти можеш так казати матері?
Я принципово не збираюся купувати продукти у мами. Нехай заробляє на інших. Ми ж з чоловіком і далі будемо купувати все потрібне на базарі зараз це просто. Мама ще не раз пробувала продати нам огірки, кабачки чула логічну відмову.
Зі справами по городу більше допомагати мамі не будемо хіба що для комунальних платежів чи ліків тоді, звісно, допоможемо, а от грядки ні.
І ось що я зрозуміла з цієї історії: ніколи не забувай про тепло в родині, про просте людське спілкування. Гроші вирішують багато, але не здатні замінити любов, розмову та підтримку. А ще варто памятати: коли допомагаєш роби це від щирого серця, не чекаючи нічого натомість.
