Наші родичі вирішили приїхати до нас у гості й навіть не забули захопити подарунки. Але вже через хвилину після приїзду почали натякати, щоб ми негайно виклали все це на стіл.
Одного чудового дня, наші родичі з Києва попередили, що завітають у наш скромний куток під Житомиром. Звісно, я не полінувалася попередити їх, що у нас життя зараз не як у кіно: пенсія на борщ, а син заробляє як переважна більшість українців щоб ледь-ледь вистачало.
Та ми не голодуємо, просто живемо небагато. І тому на гостини грошей нема й не було. Родичі нарешті приїхали, бухнули пакети на поріг і театрально вручили нам дарунки: ковбасу, печиво, фрукти цілий джекпот! Син чемно подякував, а я хутко сховала все до серванта. Адже я одразу казала: у нас бідненько.
Обідали ми по-нашому: чорний хліб з вершковим маслом, печиво з магазину «АТБ» і чай з лимоном. Родичі зїли все з таким обличчям, ніби в них вдома карасі запечені на обід щодня. Мовчали, але по очах було видно чекали на голубці з сметанкою.
На вечерю подали легкий супчик, чорний хлібець, плавлений сирок, бутерброди з холодною куркою і, звичайно, чай. Очевидно, гості мріяли про щось куди вишуканіше, бо насупилися ще більше.
Одна тітка, пані Катерина, не витримала й питає: А чого ви нас не пригостили тим, що ми привезли?! Я тільки знизала плечима. А це як? Подарунки дають нам чи це продукти «на вечерю»? Якщо привезли для себе можна було й в холодильник покласти.
Довго вони бурчали, сперечались, аж доки наступного ранку не зібрали свої речі і не поїхали додому. Я особливо не журилася: якби ж вони залишились де б я взяла стільки нервів? А так хоч якась користь: залишились нам їхні гостинці тортики, паштет, пінки, фрукти хай дрібничка, а приємно. От під вечір з сином нап’ємося чаю й зїмо по тортику. Гарна ж гостина!
