Старенька жінка повернулася до Олеся й прошепотіла крізь зуби слова, що відгукнулися дивною вібрацією в його хребті: «Сьогодні буде сонячний день, та ще й гарний… Усе встигнемо зробити». Слова ці, такі знайомі, ніби виринали з застарілого сну.
Олесь мандрував старим поїздом через багряні поля Полтавщини в спокійну середу. Вагон був майже порожній, тільки кілька пенсіонерів у вязано-пухнастих шалях, схожих на чайки на осінньому Дніпрі. Старенька, що зайшла на наступній станції, вмостилася поруч із ним, тримаючи кошик із часником, явно збираючись на свою дачу, як і сам Олесь. З думок його не сходили спогади про покійну дружину Соломію, з якою ще кілька років тому вони разом збирали врожай. Тепер він уникав тієї землі, бо на ній жив сум і самотність.
Коли поїзд зупинився в Сорочиній, жінка знову повернулася до нього, її очі дещо світилися, мов місячне світло на старій пшениці: «Сьогодні буде сонячно, ми все встигнемо зробити». Олесь здригнувся це були точнісінько ті слова, якими Соломія колись розганяла його тривоги. Мимоволі кивнув і вони заговорили про слабеньку цьогорічну картоплю, крижану зиму та надії на наступний рік.
Дійшовши до зупинки автобуса, Олесь зрозумів, що ця жінка йому ніби рідна, хоча й не зустрічав її раніше. Вони не поспішали простір тягнувся, як жуйка з дитинства, й між ними наче виникла тиха спільність, що звязує тільки в снах. Далі їхні дороги розійшлися. Олесь підійшов до своєї ділянки здичавілі буряни заполонили ґрунт, ніби на полі танцювали химерні істоти. Після розмови з жінкою його гнітюча вага полегшала, і він відчув бажання знову вдихнути той безтурботний дачний пил.
З несподіваною енергією Олесь почав сипати землю й виривати злі буряни, у ритмі, схожому на пісню, що забув давно. Бачити чорнозем на сонці було солодко, мов пряники. Вирішив не продавати землю нехай ще пахне малиною! Влаштувавшись на старій лавці, він дістав бутерброди з салом та налив собі чаю з термоса. За плечима тремтіла латка соняшників, а під яблунею, що виросла ще за Соломії, валялися стиглі яблука спогади били хвилями.
Настрій Олеся прояснився, і він пообіцяв собі частіше відвідувати дачу. Коли збирав у хащах маслюки, почувався так, наче хтось зняв із нього важезну вовну туги. Праця знову повертала йому смак до життя.
На зворотному шляху він знову зустрів ту саму жінку вони разом їли яблука і сміялися з дивних історій про буряни. Старенька, що назвалася Галиною, сказала: «Ти ще довго житимеш, Олесю, працюй з радістю, нехай земля лікує». Коли виліз на зупинці у Лубнах, Олесь посміхнувся сонцю, що кидало останній промінь у його долоні, і вже не тягнув із собою важкої хмари журби.
