Одного разу весною, ще шість років тому, я й мій чоловік придбали невеликий дачний будиночок на мальовничій околиці під Києвом. Все там ми ремонтували власноруч: латали дах і вибілювали стіни, клали плитку на ґанку й садили дерева на подвірї. Кожної неділі, а часом і частіше, їздили туди відпочивати від міської метушні.
За город особливо не бралися посадили трохи огірків, помідорів, кропу, петрушки, зеленої цибулі, пару кущів перцю й кабачків. По дрібницях, але всього вистачало на салати. У спадок нам дісталися коштовні плантації малини, порічок чорних і червоних справжні ліси ягід! Під яблунями розросталися молоді кущі полуниць. Ягоди та городину часто носила з собою на роботу й пригощала колежанок. Всі і бухгалтерки, й навіть наш директор раділи таким дарам і дякували мені зі щирим серцем.
Цього літа до нашого відділу перевели нову колегу Оксану. Лагідна, завжди ввічлива, з цікавістю розпитувала про дачне життя. Коли вперше її побачила, саме несла кошик полуниці, і без вагань пригостила свіжими ягодами. Оксана з захватом куштувала, а потім влаштувала справжній допит: де та дача, що вирощую, наскільки затишно? Я розповіла про все, навіть похвалилася своїми клумбами.
Через кілька днів Оксана підійшла до мене з несподіваним проханням віддати їй ключі від нашого дачного будиночка. Мовляв, у її доньки відпустка по догляду за маленькою дитиною, і вони хотіли б відпочити з малечею на свіжому повітрі. Вона наполягала: вас же там тиждень не буде, а діти так хочуть вибігти в траву серед вишневого саду, подалі від пилу й шуму Києва.
Я чемно, але твердо відмовила. Оксана образилась, втім, більше тему не чіпала.
Телесик місяців за два, вже інша колега, Марічка з того ж відділу, несподівано запитує: “Ти мені адресу дачі скажеш? Як доїхати?” Я здивувалась і перепитала навіщо їй знати. Виявилось, Оксана позвала її та ще кількох дівчат святкувати там день народження. Начебто все вже вирішено, лишалося лише самим добратись і раптом, ось така несподіванка.
Я підійшла до Оксани питанням прямо в лоб: “Що відбувається?” А вона, зі сном в очах і з невинним виразом обличчя відповідає: мовляв, нічого страшного! Всього один вечір на природі, відзначимо мої іменини, ніхто там жити не буде. Тобі ж не шкода, правда?
Та шкода, ще й як шкода. Шкода моєї праці, квітника, зеленого газону, трояндових кущів і кожної дощечки в нашому маленькому будиночку під Вишгородом.
Не кажучи вже про те, що мене навіть не запросили, не те щоб спитати дозволу. Я знову відмовила. Оксана образилась по-справжньому, та мені байдуже. Стільки років пригощаю всіх полуницями, порічками, а такої нахабності не зустрічала й уві сні.
Можливо, це був лише химерний сон, змішаний запахами малини з вранішнім туманом над городом, де замість людей ходять височенні соняшники, а нова колега заходить у двері під яблуком і просить ключ від твого дому, бо у сні все здається можливим і смішним навіть таке.
