Мені наснився дивний сон. Моя мама, Катерина Мельниченко, з трьома дітьми стоїть просто неба на Майдані Незалежності, де, здається, розчиняються в повітрі старі будинки і домашні коти у вишиванках. Наш батько, Ігор, зібрав гривні, отримані від продажу старенької київської квартири, та й зник, як короткочасна тінь.
До 38 років Катерина з Ігорем безуспішно шукали щастя в батьківстві. Лікарі лише знизували плечима, весна змінювала осінь, але дітей не було. Катерина вже почала звикати до думки: буде сама, буде чекати лелек на підвіконні. А Ігор вічно повторював, смакуючи борщ: “Не переймайся, Катрусю, мине-перемине. Може воно нам не треба?”
Але Катерина щоночі, торкаючись до ікони в кутку хати, шепотіла своє прохання: бодай одного малюка! І раптом я, Уляна, народилася до світу, крізь якусь загадкову музичну млу. Радість Катерини стала такою сильною, що навіть каштани за цим спостерігали й схиляли голови.
Та Ігор здавався чужим у власному домі. Йому лякала дитяча музика плачу ночами; уникав нас, поки через рік не зявилися близнюки двоє малих хлопців, Микола й Тимко. Катерина вже не стримувала спів, прославляючи Бога за це диво. Вона нарешті відчула себе мамою, її душа світлом засвітилася.
Але Ігор ніби крига залишався холодний. І він вигадав, як ошукати вмовив Катерину продати їхню хрущовку, мовляв, “візьмемо трохи гривень у борг і придбаємо трикімнатну”. Катерина повірила Але Ігор, тільки-но гроші від продажу торохнули в кишеню, без сліду розчинився в нічному Києві. Де він тепер хіба що вітер на Лисій горі знає
Ми опинились на вулиці. Мамка зібрала нас до діда з бабцею, в маленьку двокімнатну оселю на Оболоні. Тепер нас шестеро як в одному човні на Дніпрі під час осіннього туману. Катерина поховала надію на чоловічу підтримку десь за сонячними хлібами. Вона працювала, як мураха: вязала светри нам, готувала гороховий суп, шила нам латані черевички.
Роки пропливали бабуся відійшла у вічність, потім дідусь. Будинок став просторіший, але холод у душі залишився. Якось уже літньої днини ми з мамою гуляли у парку Шевченка біля великих каштанів. Там, серед закручених гойдалок, підійшов до мами чоловік у вишитій сорочці, зі смутною посмішкою Андрій. Він не здавався, приводив цитрини і листи, жартував, поки мама не дала свій телефон (по-дитячому на серветці).
З того часу минуло два місяці, й ми вже всі разом зайшли до нового світлого трикімнатного помешкання у серці Києва. Андрій став нам небатьком щирим і справжнім. З ним перемоги стали солодшими, поразки легшими. Тепер, навідувавшись додому, ми кличемо його “тато”.
Ось такі дива бачаться у снах: жінка з дітьми не затяжкий тягар на шляху. Завжди є місце для щастя під українським небом. Батько може втекти у тінь, але зявиться хтось, хто принесе світло у темряву.
